Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Ми зайшли не до мене, а прямо до моєї бабусі, бо Дора почувалася погано. Бабуся з'явилася, щойно за нею послали; вона зустріла містера Мікоубера привітно і ласкаво. Містер Мікоубер поцілував їй руку, відійшов до вікна, витягнув носову хустинку з кишені та намагався опанувати свої хвилювання.

Містер Дік був удома. Він від природи був такий чулий і проникливий до чужого горя, що впродовж п'яти хвилин принаймні з півдюжини разів потиснув руку містера Мікоубера. Містер Мікоубер, при своєму смутному настрої, так розчулився цим співчуттям незнайомця, що з кожним потиском руки все говорив: «Мій любий сер, ви зворушуєте мене!» Містер Дік надзвичайно був задоволений цим і безнастанно з новою силою заходився тиснути руку свого нового приятеля.

— Доброта цього джентльмена, — сказав містер Мікоубер, звертаючись до моєї бабусі, — якщо ви дозволите мені, мем, позичити вираз з лексики нашого грубого народного спорту, доброта цього джентльмена нокаутує мене. Така зустріч не може не вразити людину, яка борсається під тягарем турбот і відчаю, запевняю вас.

— Мій друг містер Дік, — гордо відповіла бабуся, — людина надзвичайна!

— Цього я цілком певний, — сказав містер Мікоубер. — Мій любий сер, — вів він далі, коли містер Дік знову почав тиснути його руки, — я щиро вам вдячний за вашу сердечну прихильність.

— Як ви почуваєтеся? — спитав містер Дік, заклопотано поглядаючи на нього.

— Так собі, мій любий сер, — відповів містер Мікоубер, зітхнувши.

— Вам треба збадьоритися, — сказав містер Дік, — і розвеселитися, наскільки зможете.

Містер Мікоубер був остаточно зворушений цими дружніми словами і новим потиском руки.

— Випадало мені на долю, — сказав він, — у строкатій панорамі людського життя зустрічати іноді якусь оазу, але ніколи не зустрічав я оази такої зеленої і такої багатої на життєдайні джерела.

Іншим часом подібна сцена розважила б мене, але цієї хвилини я відчував, що всі ми були в ніяковому та важкому настрої. Містер Мікоубер вагався між очевидним бажанням висловити таємницю і протилежним наміром — приховати її. Від хвилювання я почав тремтіти, як в лихоманці. Тредльс сидів на краю стільця, витріщивши очі, волосся його стояло сторч і надавало фізіономії виразу багатозначнішого, ніж будь-коли. Він поглядав то на землю, то на містера Мікоубера, не наважуючись, проте, почати розмову. Моя бабуся, хоч і зосереджувала майже всю свою увагу на новому гості, більше за нас усіх спромоглася зберегти своє звичайне самовладання; вона невтомно підтримувала розмову з містером Мікоубером і змушувала його відповідати на її запитання, хотів він цього чи ні.

— Ви дуже давній друг мого внука, містере Мікоубер, — сказала бабуся. — Хотіла б я раніше мати приємність бачити вас.

— Мем, — відповів містер Мікоубер, — хотів би я мати честь бути знайомий з вами за колишніх часів. Я не зав­жди скидався на розбитий корабель, яким ви бачите мене тепер.

— Сподіваюся, що місіс Мікоубер і ваші діти здорові, сер? — спитала бабуся.

Містер Мікоубер схилив голову.

— Вони здорові, мем, — відчайдушним тоном сказав він після деякої паузи, — як тільки можуть бути здорові вигнанці і люди, що їм судилося поневірятися по світах.

— О боже мій, сер! — несподівано вигукнула бабуся. — Що це ви кажете?

— Те, мем, — відповів містер Мікоубер, — що існування моєї сім'ї висить на волосинці. Мій хазяїн...

Тут містер Мікоубер, на превеликий наш жаль, замовкнув і заходився здирати шкірку з лимонів, які за моїм наказом були подані йому разом з іншими матеріалами для готування пуншу.

— Ваш хазяїн — сказали ви, — втрутився містер Дік, чемно смикнувши його за рукав, щоб нагадати про перервану розмову.

— Мій добрий сер, — відповів містер Мікоубер, — ви допомагаєте мені. Я вдячний вам! — вони знову потиснули один одному руки. — Мій хазяїн, мем, — містер Гіп — якось удостоїв мене зауваженням, що коли б я не діставав від нього матеріальної підтримки за свої послуги, то мені, без усякого сумніву, довелося б стати блазнем, тинятися по селах, ковтаючи шпаги і харчуючись недоїдками. Незважаючи на все моє бажання заперечити це, я теж припускаю можливість, що мої діти приречені заробляти собі хліб насущний, борючись один з одним, поки місіс Мікоубер заохочуватиме їхні протиприродні сутички, граючи на шарманці.

При цьому містер Мікоубер зробив, ніби ненавмисно, досить виразний жест ножем, натякаючи таким чином, що цієї долі зазнає його сім'я, коли не стане батька. Потім він знову відчайдушно заходився чистити лимони.

Бабуся моя схилилася на столик, за яким вона здебільшого сиділа, і уважно почала розглядати містера Мікоубера. Хоч яка прикра мені була думка спонукати його до зізнання, яке він не хотів робити сам, а все ж таки я вдався б до цього, якби в ту хвилину не вразила мене його дивна поведінка. Містер Мікоубер опустив у чайник лимонну кірку, поклав цукор на підставку для щипців, налив спирту в порожній кухоль і нарешті схопився за свічник, уявляючи, ніби звідти поллється гаряча вода. Криза наближалась і вибухнула. Містер Мікоубер раптом згорнув докупи всі припаси та інструменти, скочив зі стільця, витяг хустинку з кишені і зайшовся сльозами.

— Мій любий Копперфілде, — сказав він, закриваючись хустинкою, — така справа, більше ніж будь-яка, вимагає спокійної душі і самоповаги. Я неспроможний виконати її. Нема чого й говорити про це.

— Містере Мікоубер, — сказав я, — в чому річ? Прошу вас, поясніть нам. Ви серед друзів.

— Серед друзів, сер! — повторив містер Мікоубер, і все, що він придушував, раптом прорвалося з його душі. — Милосердне небо! Саме тому, що я серед друзів, саме тому і мучусь я всією душею! У чому річ, джентльмени? То знайте! Мерзенність — ось у чому річ; ницість — ось у чому річ; обман, підлість, підступність — ось у чому річ; а ім'я всієї цієї огидної маси — Гіп.

Бабуся заплескала в долоні, а всі ми здригнулися, немов від громового удару.

— Боротьба закінчилася, — сказав містер Мікоубер, несамовито вимахуючи хустинкою й інколи руками, неначе він боровся з перешкодами, які перевершують людські сили. — Не маю я більше наміру жити цим життям! Я — жалюгідна істота, відрізана від усього, що робить життя більш-менш пристойним. Я був під якимсь прокляттям на службі в цього пекельного негідника. Поверніть мені мою дружину, поверніть мені мою сім'ю! Зробіть знову Мікоубером жалюгідну істоту, яка ходить у цих черевиках, і накажіть мені завтра ковтати шпагу, і я проковтну її! З апетитом!

Ніколи в своєму житті не бачив я людини в такому запалі. Я намагався заспокоїти його, але він запалювався дедалі більше і не хотів слухати жодного слова.

— Я нікому не подам руки, — сказав містер Мікоубер, задихаючись і пихкаючи, мов людина, яка вибивається з холодної води, — аж доки не буде... розчавлена... уф... мерзенна... змія... Гіп! Я не захочу користатися нічиєю гостинністю... аж доки... не змушу... вулкан Везувій ринути лавою... на голову клятої бестії...