Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ебенезер знизав плечима.

— Мені все одно. Напишіть ваш договір, і я прочитаю його.

— У мене він зараз із собою, — мовив Совтер, дістаючи якийсь документ із каптана. — По суті, це справжнісінька синекура, присягаюся!

Нагода й далі складати вірші, правду кажучи, видавалася Ебенезеру привабливою, хоч наразі він і гадки не мав, про що мають бути ті майбутні поеми. Він розглядав також і таку можливість, що незрозуміла відсутність Берлінґейма може бути якось пов'язана із задумом взяти гору над Смітом, хоч він схилявся радше до іншого пояснення — можливо, він знову кинув його напризволяще, цього разу вже назавжди. Та й, зрештою, пістоль, звичайно, завжди залишався останнім прихистком: він нічого не втратить, якщо трохи з цим почекає. Отож швиденько перебігши договір очима і побачивши, що його умови саме такі, якими їх представив Совтер, він підписав обидва примірники чотирирічного договору про найм, не виказавши при тому жодних емоцій.

— Ну, що ж, тепер ви мій покровитель, — сказав він, звертаючись до Сміта. — То, може, зробите ласку й почастуєте свого підопічного кухликом рому?

— Не кухликом, а цілим барильцем рому, — щасливо відповів бондар. — Еге! А ось і ваша пошлюблена дружина, щойно прибула од Мітчелла!

— Здається, ти добряче змерзла, свята С'юзі, — засміявся Совтер. — Іди, погрій свою гузицю біля вогню і перехили чарочку з нашим поетом, перш ніж візьмешся до роботи в тій сушарні: твій батько винайняв його, щоб він чотири роки римував!

— Я приведу дівчат з кухні, — вирік Сміт. — Відсвяткуємо, доки не почалась нічна праця!

С'юзен увійшла до невеличкої вітальні і, не мовивши ні слова, уп'ялася очима в Ебенезера.

— Або це, або пістоль, — мовив він. Щось у виразі її обличчя стурбувало його, і голос Ебена пролунав так, неначе він захищався. Знову з'явився Сміт у супроводі двох жінок з кухні; і коли всім роздали келишки, француженка вмостилася на коліна Совтеру, а друга — на коліна Сміту.

— Отже, ти знову втекла від свого хазяїна? — весело звернувся Совтер до С'юзен. — Клянуся віспою Мартина, він порозпускав своїх дівок!

— Еге ж, втекла від нього, — мовила С'юзен, не бажаючи веселитися разом з усіма.

— І ти, либонь, знайшла ще одного такого дурня, як я, — уїдливо поцікавився Ебенезер, — який заплатив за твою втечу і чекає на втіху з тобою у хліві Мітчелла?

Можливо, через те що її зовнішній вигляд — вона тремтіла, а її одяг та обличчя виглядали ще більш понівеченими, ніж будь-коли, — нагадав йому, що його законна дружина — свинарка, що вживає опій і є повією найнижчого ґатунку, чи просто тому, що він так ніколи й не подякував їй як слід за те, що вона вигляділа його, але її дивна поведінка змусила його відчути себе винуватим у тому, що він не звертав на неї жодної уваги весь той час, доки складав свою поему.

— Еге ж, знайшла іншого. Діда, що вижив з розуму, надто старого для такого діла, я б сказала, хоч немає такого закону, що заборонив би мріяти. — Попри всю легковажність цих слів, її голос і вираз обличчя були похмурими. — У мене більше в оці кривиться, аніж у нього в плюндрах, а я ж не кривоока. Старий дурень в окулярах із сухою рукою.

— Ні! — ледь видихнув Ебенезер. — Не кажи, що він має суху руку!

— Еге ж, має.

— Але ж це була його ліва рука, так?

С'юзен завагалася, а потім таким же голосом відповіла:

— Ні, коли оце подумати, то я гадаю, що то була права: він сидів у візку ліворуч від мене, доки я розповідала йому історію своїх поневірянь, і пригадую, що він мусив тягнутися своєю дальньою рукою, щоб щипати та лапати мене.

Ебенезер відчув, як йому стає млосно.

— Але ж, попри все, то був селянин, — провадив він своєї.

— Зовсім ні. Із його одягу та поведінки було виразно видно, що це справжній джентльмен, і він сказав, що саме цього дня прибув з Лондона.

— Присяй-бо, — мовила одна з тих жінок, що прийшли з кухні, — у тій сушарні ти собі не знайдеш жодного джентльмена з Лондона, С'юзі; тобі таки треба було дати йому відфайдолити себе!

— Ні, Боже! — заволав Ебенезер, і так журливо, що в усього гурту веселий настрій як вітром здуло, і тепер усі дивилися на нього, заціпенівши від жаху. — Це мене він відфайдолить! Цей чоловік — Ендрю Кук з Міддлсексу, мій батько, приїхав подивитися, як тут ведеться його синочку! Пістоль! — Він скочив на рівні. — Тепер на це немає ради!

— Стій! — наказав Сміт. — Зупини його, С'юзен!

— Тільки пістоль! — вигукнув знову поет і втік до своїх покоїв, перш ніж хтось встиг його затримати.

Лауреат вирушає зі свого маєтку

Він був у такому сум'ятті, що лише опинившись у своїй кімнаті, досі освітленій свічкою, яку він залишив запаленою на письмовому столі, Лауреат пригадав, що в нього немає пістоля, котрим можна було б знищити себе, немає навіть короткого меча, бо його вкрали разом із рештою одягу, доки він був у яслах, і той меч так ніколи до нього і не повернувся. Він почув, як уся компанія, полишивши вітальню, сходить східцями нагору, і він у розпачі кинувся на ліжко.

Першою до його дверей підійшла С'юзен; вона позирнула на нього і наказала решті відступити.

— Ми чекатимемо внизу, — буркнув Сміт. — Але дивися там мені, щоб нічого не сталося. Я не хочу, щоб його дурні мізки розкидало повсюди у мене в домі.

Усе це поет чув, уткнувшись обличчям у ковдру. С'юзен зачинила двері й сіла на край ліжка.

— Ти збираєшся пустити собі кулю в лоба? — поцікавилася вона.

— Це остання напасть, — відповів він. — У мене немає пістоля і немає грошей, щоб його купити. Схоже, що цього вечора ти вдовою не станеш.

— Гнів твого батька буде таким жахливим?

— Йсусе, ти й уявити не можеш, — простогнав Ебенезер. — Та навіть якби