Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

С'юзен зітхнула.

— Буде доволі дивно стати вдовою чоловіка, який так і не зробив мене своєю жінкою.

— І ніколи не зроблю! — сердито підхопився Ебенезер. — Та хіба тобі не байдуже, з отими твоїми індіянами в сушарні й опієм! Виходь заміж за мого приятеля Генрі Берлінґейма, і він зробить з тебе дружину вкупі з твоїми свинями — ото буде пара!

— Світ дивний і повен усіляких пороків, — пробурмотіла С'юзен.

— Принаймні ця гидомирна провінція, чиї розкоші я мав би оспівувати! — він похитав головою. — Ех, зрештою, у мене немає підстав ображати тебе: пробач мені ці слова.

— Що й казати, глибока ж та прірва, куди ти впав, але, прошу тебе, більше не згадуй про пістоль, — мовила С'юзен. — Тікай, якщо вже мусиш, і почни десь все спочатку.

— Куди тікати? — вигукнув Ебенезер. — Краще вже пістоль, ніж ще один день у Меріленді!

— Назад до Англії, я хотіла сказати: сховайся десь, доки флотилія відчалить, й ось ти втік від батька раз і назавжди.

— Дуже добре, — з гіркотою в голосі сказав Ебенезер. — І що мені потім — розцілувати капітана замість плати за перевіз?

— Містере Кук! — С'юзен раптом перейшла на шепіт. Вона нахилилася над ним і вхопила його за плечі. — Ні, Ебенезере! Мій муже!

— Що таке? Ти що робиш?

— Стривай, вислухай мене! — не вгавала С'юзен. — Це правда, що я шльондра і жалюгідна пичодайка, понівечена і спотворена, так уже зі мною обійшлися люди. Це правда, що тобі не доводилося вибирати, коли ти одружувався зі мною, і в тебе мало причин мене любити. Але я знову скажу тобі: життя — це дивна штука, повнісінька речей, які тобі й не снилися; не все так, як тобі здається, мій голубе!

— Присяй-бо!

— Я люблю тебе, — прошипіла вона. — Тікаймо разом з цієї клятої помийні й почнімо все заново в Англії! Є багато всіляких штук, до яких може вдатися бідний чоловік у Лондоні, і я їх знаю цілий віз!

— Але ж послухай-но, — запротестував Ебенезер, вхопившись за найвеликодушнішу відмовку, яка тільки спала йому на думку. — У мене немає плати й за одного, а що вже казати за двох!

Але С'юзен це не злякало.

— Ти ж одружився з ходячою скарбонкою, — вирекла вона. — І я так само можу обернути свій сором нам на пожиток, аби ми могли назавжди позбутися цього Меріленду.

— Що ти збираєшся зробити?

— Я зараз хутенько побіжу до сушарні й накурвую потрібну суму.

Ебенезер похитав головою.

— Цей задум шляхетний, — зітхнув він. — Таке куревство більше скидається на мучеництво і, я так гадаю, заслуговує на велику шанобу. Але я не можу поїхати.

Жінка відпустила його.

— Не можеш?

— Ні, навіть якби змінив своє ім'я, обличчя й утік від вітцівського гніву назавжди. Живі є невільниками пам'яті й сумління, і якби ми втекли разом, перша мучитиме мене думками про батька та мою сестру Анну, тоді як друге… — Він затнувся. — Я не можу висловити це коротше чи менш жорстоко: дев'ять місяців тому я присягнув у коханні одній дівчині в Лондоні, яку звати Джоан Тоуст, і запропонував їй у дар мою невинність, яку вона презирливо відкинула. Саме після того я і склав обітницю залишатися діваком, як священник, і поклонятися богу поезії. Ця Джоан Тоуст мала коханця, який був заразом її коцуром, і хоча саме через нього мій батько відіслав мене до Меріленду, у мене були всі підстави думати, що його коханка ненавидить мене, втім, вона заполонила всі мої думки, і хоч би у які страшні халепи я відтоді потрапляв, жодного разу не зламав своєї обітниці. Подумай, отже, який я був зворушений, довідавшись, що вона поїхала слідом за мною через кохання! Я поклав собі одружитися з нею і зробити її господинею в моєму маєтку, і я б так і зробив, якби все склалося добре, бо ж так її кохаю! Тепер Молден мені більше не належить, моя Джоан зникла з обрію, чи то вона умикнула, аби не виходити заміж за жалюгідного жебрака, чи то аби з'єднатися зі своїм коханцем Макевоєм, та все ж таки вона приїхала сюди через мене, як і він. Як я можу втекти до Лондона, коли не знаю, що з ними, чи вони живі, чи померли?

С'юзен почала схлипувати.

— І я така огидна поруч із твоєю Джоан? Ні, не завдавай собі клопоту брехнею: я знаю, варто лиш подивитися, яке в неї гарненьке личко і яке бридке моє. Ти навіть і не уявляєш собі, як я ревную до неї!

— Світ зле з тобою обійшовся, — сказав Ебенезер.

— Ти й половини не знаєш! Я саме знамено й емблема цього світу!

— А втім, ти така щедра й відважна і врятувала Джоан Тоуст і мене від смерті.

С'юзен вхопила його за руку.

— Що б ти сказав, коли б довідався, що Джоан Тоуст у цьому домі?

— Що?! — вигукнув Ебенезер і аж підскочив. — Як це може бути, і я її не бачив? Що ти цим хочеш сказати?

— Вона в цьому домі прямо зараз і весь час була, відколи втекла від капітана Мітчелла! Ось доказ. — Вона витягла зі сховку на грудях намисто на брудній шворці, на яку був нанизаний перстень з риб'ячої кістки, подарований Ебенезеру Куассапелагом, королем анакостинів.

— Святий Боже, це той самий перстень, що я дав тобі як плату за її переправу. Де вона?

— Стривай, Ебене, — застерегла С'юзен. — Ти ще не вислухав усього, що мусиш, перш ніж побачиш її.

— Та до сраки! Навіть не пробуй завадити мені її побачити!

— Я так чиню згідно з її вказівками, — сказала С'юзен і заступила йому двері до передпокою. — Як ти думаєш, чому вона ще й досі не показалася тобі?

— Їй же бо, не знаю, та я про те і думати не смію! Але я ладен померти, щоб побачити її!

— Це буде якраз, бо вона зробила не менше, щоб побачити тебе.

Ебенезер став, наче його обухом