Читати книгу - "Консуело"

— Отже, — знову заговорила Консуело, — виходить, апостольська місія мистецтва — битва?

— Так, битва: слава хороброму!

— Глузування з дурнів?

— Так, глузування: слава розумній людині, чиє глузування може уразити до крові!

— Прихована ненависть, безперервна злість?

— Так, ненависть і злість: слава енергійній людині, що не втомлюється ненавидіти й ніколи не прощає!

— І нічого більше?

— Нічого більше в цьому житті! Слава для істинного генія приходить тільки по смерті.

— Нічого більше в цьому житті? Чи впевнений ти в цьому, маестро?

— Я вже сказав тобі!

— У такому разі це дуже мало, — зітхнувши, мовила Консуело й підвела очі до зірок, що блищали в чистому блакитному небі.

— Мало? Ти смієш говорити, жалюгідна душе, що цього мало? — закричав Порпора, знову зупиняючись і з силою трясучи свою ученицю за руку, в той час як Йосиф від страху впустив смолоскип.

— Так, я кажу, що це дуже мало, — спокійно й твердо відповіла Консуело, — я вже говорила вам те ж саме у Венеції за дуже для мене важких і вирішальних для мого життя обставин. Відтоді я не змінила думки. Моє серце не створене для боротьби, воно не може винести ваги ненависті й гніву. У душі моїй немає куточка, де могли б притулитися злопам'ятство й помста. Геть, злісні пристрасті! Подалі від мене, гарячкові хвилювання! Якщо, тільки допустивши вас у свою душу, можу я знайти талант і славу, то прощайте назавжди, талант і слава! Вінчайте лаврами інші голови, запалюйте інші серця! Про вас я навіть не пожалкую!

Иосиф, очікуючи, що Порпора вибухне, як завжди, коли йому довго суперечили, жахливим й у той же час комічним вибухом гніву, вже схопив Консуело за руку, щоб відсмикнути її від учителя й відвернути від одного з тих лютих жестів, якими той часто погрожував їй, але які, щоправда, ніколи нічим не кінчалися… крім посмішки або сліз. Однак і цей шквал пронісся, подібно до інших. Порпора тупнув ногою, глухо проричав, як старий лев у клітці, стиснувши кулак, у запальності підніс його до неба, та зараз же опустив руку, важко зітхнув, схилив голову на груди і продовжував уперто мовчати до самого дому. Відважний спокій Консуело, її стійка прямодушність мимоволі вселили йому повагу. Він, можливо, з гіркотою жалкував про сказане, але не хотів у цьому зізнатися: занадто він був старий, занадто був уражений і озлоблений у своїй артистичній гордості, щоб визнати свою неправоту. І тільки коли Консуело поцілувала його, побажавши доброї ночі, він з глибоким смутком подивився на неї й промовив упалим голосом:

— Отже, усе кінчено! Ти більше не артистка, тому що маркграфиня Байрейтська — стара негідниця, а міністр Кауніц — стара плетуха!

— Ні, маестро, я цього зовсім не говорила, — відповіла, сміючись, Консуело, — я зумію бадьоро перенести грубі та смішні сторони світу; для цього мені не треба ні злості, ні ненависті, досить моєї чистої совісті й гарного настрою. І тепер і завжди я буду артисткою. Я бачу іншу мету, інше призначення мистецтва, ніж змагання в гордості й помста за приниження. У мене інша спонукальна причина, і вона мене підтримає.

— Але яка ж, яка? — закричав Порпора, ставлячи на стіл у передпокої свічник, поданий Йосифом. — Я хочу знати: яка?

— Моя мета — змусити людей зрозуміти мистецтво, полюбити його, не збуджуючи страху та ненависті до особистості артиста.

Порпора, знизав плечима.

— Юнацькі мрії, вони були знайомі й мені! — мовив старий.

— Ну, якщо це мрія, — заперечила Консуело, — то тріумф гордості також мрія, і з двох я віддаю перевагу своїй. Потім у мене є ще друга мета — бажання слухатися тебе, догоджати тобі, маестро.

— Нічому, нічому не вірю! — закричав Порпора, беручи сердито свічник і повертаючись до дівчини спиною; але вже взявшись за ручку своїх дверей, він повернувся й поцілував Консуело, яка, всміхаючись, очікувала цієї зміни настрою.

У кухні, що примикала до кімнати Консуело, були маленькі сходи, які вели на дах до крихітної тераски в шість квадратних футів. Тут Консуело, виправши жабо та манжети Порпори, зазвичай сушила їх. Сюди ж вона піднімалась іноді ввечері побалакати з Йосифом, коли вчитель рано засинав, а їй іще не хотілося спати. Не маючи можливості займатись у своїй кімнаті, такій низькій і тісній, що в ній ніде було поставити стіл, і боячись, розташувавшись у передпокої, розбудити свого старого друга, вона піднімалася на тераску помріяти на самоті, дивлячись на зірки, або повідати своєму товаришеві, такому ж самовідданому й вірному, як вона сама, про маленькі події дня. Того вечора їм було про що розповісти одне одному. Консуело закуталася в плащ, накинула на голову каптур, аби не застудити горло, і піднялася до Беппо, що чекав на неї з великим нетерпінням. Ці нічні бесіди на даху нагадували їй дитинство та час, проведений з Андзолето. Щоправда, місяць був не такий, як у Венеції, не було ні мальовничих венеціанських дахів, ані ночей, що палають любов'ю та надією; то була німецька ніч, мрійлива та холодна, німецький місяць — оповитий серпанком і суворий, — словом, тут була ніжна й благодійна дружба без небезпеки і трепету пристрасті.

Коли Консуело розповіла все, що її зацікавило, образило й потішило в маркграфині, настала черга говорити Йосифу.

— Ти із придворних таємниць бачила тільки конверти й печатки з гербами, — почав він, — але позаяк лакеї мають звичай читати листи своїх панів, то в передпокої я довідався про зміст життя великих світу цього. Не варто тобі передавати й половини лихослів'я, вилитого на маркграфиню-вдову. Ти здригнулася б від жаху й відрази. Ах! Якби світські люди знали, що говорять про них лакеї! Якби в цих чудових вітальнях, де вони так поважно сидять, вони почули, що говориться за стіною про їхні звичаї, про їхні характери! Коли Порпора щойно на валу викладав нам свою теорію боротьби з великими світу цього й ненависті до них, він був не зовсім на висоті. Гіркота змушувала його судити невірно. Ах! Як ти мала рацію, кажучи йому, що він принижує свою гідність, ставлячи себе на одну дошку із цими вельможами й уявляючи, що придушує їх своїм презирством! Так, маестро не чув лихослів'я лакеїв у передпокої, а то він зрозумів би, що особиста гордість і презирство до інших, прикриті удаваною повагою й покірністю, властиві душам низьким і розбещеним. Але Порпора був дуже гарний, дуже своєрідний, дуже мужній, коли, стукаючи