Читати книгу - "Консуело"

ціпком по бруківці, кричав: «Мужність! Ненависть! Дошкульна іронія! Вічна помста!» Твоя ж мудрість була прекрасніша за його бридню, і вона тим більше вразила мене, що я тільки-но перед тим чув, як лакеї — пригноблені, розбещені, боязкі раби — теж дзижчали мені у вуха з глухою й глибокою ненавистю: «Помста, хитрість, віроломство, вічна злоба, вічна ненависть — ось чого досягають наші хазяї, які думають, начебто вони вищі за нас, але ми викриваємо їхню мерзенність!» Я ніколи не був лакеєм, Консуело, але оскільки я зробився ним (подібно до того, як ти стала хлопчиком під час нашої подорожі), я, як бачиш, замислився над обов'язками, яких вимагає моє теперішнє становище.

— І добре вчинив, Беппо, — відповіла Порпоріна. — Життя — велика загадка, і не треба пропускати жодного, найдрібнішого факту, не пояснивши собі його й не зрозумівши. Так пізнається життя. А скажи мені, чув ти що-небудь стосовно принцеси, дочки маркграфині? Вона єдина серед усіх цих манірних, нафарбованих і легковажних осіб видалася мені природною, доброю та серйозною?

— Чи чув я про неї? Звичайно! І не тільки сьогодні ввечері, але й раніше, багато разів од Келлера: він зачісує економку принцеси й знає багато дечого про її хазяйку. Те, що я тобі розповім[241], не плітки передпокою, не лакейське лихослів'я — це щира, всім відома, але страшна історія; чи вистачить у тебе мужності її вислухати?

— Так, мене цікавить ця жінка, вона носить на чолі печать злої долі. Я почула з її вуст кілька слів, із яких зрозуміла, що вона жертва людської несправедливості.

— Краще скажи: жертва підлості й жахаючої збоченості! Принцеса Кульмбахська (це її титул) була вихована в Дрездені своєю тіткою, польською королевою; там Порпора з нею познайомився і, здається, навіть давав їй уроки, так само як і її двоюрідній сестрі, великій дофіні Франції. Юна принцеса Кульмбахська була красива й розумна. Вихована суворою королевою вдалині від розпусної матері, вона, здавалося, мала б усе своє життя прожити щасливою, шанованою жінкою. Але маркграфиня-вдова, нині графиня Ґодіц, не побажала цього. Вона викликала дочку до себе й для годиться заходилася сватати її то за одного родича, також маркграфа Байрейтського, то за іншого — принца Кульмбахського, бо це князівство — Байрейт-Кульмбах — нараховує більше принців і маркграфів, аніж підвладних сіл і замків. Але краса й доброчесність принцеси збудили в її матері жахливу заздрість. Їй хотілося принизити дочку, відняти в неї любов і повагу батька, Ґеорґа-Вільгельма (третього маркграфа), — не моя вже провина, якщо їх так багато в цій історії. Одначе серед усіх цих маркграфів для принцеси Кульмбахської не знайшлося жодного. Тоді мати обіцяла одному придворному свого чоловіка, Вобсеру, чотири тисячі дукатів у нагороду за те, що він збезчестить її дочку, і сама ввела цього негідника вночі до кімнати принцеси. Служників було попереджено й підкуплено, палац виявився глухий до криків дівчини, мати тримала двері… Консуело, ти здригаєшся, а тим часом це ще не все. Принцеса Кульмбахська народила близнюків. Маркграфиня взяла їх на руки, показала своєму чоловікові й пронесла по всьому палацу, волаючи своїй челяді: «Дивіться всі, ось діти, яких ця розпусниця спородила!» Під час цієї жахливої сцени близнюки загинули майже на руках маркграфині. Вобсер мав необережність написати маркграфові, вимагаючи від нього чотири тисячі дукатів, обіцяних йому маркграфинею. Адже він заробив їх, збезчестивши принцесу! Нещасний батько, вже й так наполовину ідіот, одразу остаточно втратив розум і незабаром після цієї катастрофи вмер від жаху й горя. Вобсеру пригрозили інші члени родини, і він утік. Польська королева наказала ув'язнити принцесу Кульмбахську в Плассенбурзьку фортецю. Її привезли туди, коли вона ледве вичуняла після пологів. Вона провела там у суворому ув'язненні кілька років, і понині залишалася б там, якби католицькі священики, пробравшись у в'язницю, не обіцяли їй протегування імператриці Амалїї[242] за умови зречення лютеранства. Прагнення повернути собі волю змусило принцесу поступитись їхнім умовлянням. Але звільнено її було тільки по смерті польської королеви. Своєю незалежністю вона насамперед скористалася для того, щоб повернутися до віри своїх батьків. Молода маркграфиня Байрейтська, Вільгельміна Прусська, зробила їй привітний прийом при своєму маленькому дворі. Тут принцеса завдяки своїм чеснотам, лагідності й розуму заслужила загальну повагу. Душа її розбита, але усе ще прекрасна, і, незважаючи на те, що принцеса, як лютеранка, не користується прихильністю віденського двору, ніхто не сміє знущатися з її нещастя. Ніхто, навіть лакеї, не зважуються злословити про неї. Тут вона проїздом у якійсь справі, постійна ж її резиденція — Байрейт.

— Ось чому, — зауважила Консуело, — вона стільки говорила мені про це місто й так умовляла поїхати туди. О! Яка історія, Йосифе! І що за жінка графиня Ґодіц! Ніколи, ніколи більше Порпора не змусить мене піти до неї, ніколи більше я не співатиму для неї!

— Одначе там можна зустріти найбільш непорочних, найбільш шанованих придворних дам. Так уже, кажуть, повелось у світі: ім'я та багатство все покривають, аби тільки ви відвідували церкву — і до вас поставляться тут із найбільшою терпимістю.

— Значить, віденський двір украй лицемірний? — мовила Консуело.

— Між нами будь сказано, боюся, що навіть наша велика Марія-Терезія також трохи лицемірна, — притишуючи голос, відповів Йосиф.

Розділ 88

Через кілька днів, після того як Порпора багато клопотався, багато старався на свій лад, тобто погрожував, сварився або розсипав наліво й направо глузування, маестро Рейтер (колишній учитель і давній ворог юного Гайдна) провів Консуело до імператорської капели, де в присутності Марїї-Терезїї співачка виконала партію Юдіфі в ораторії «Визволена Бетулія»[243] (поезія Метастазіо, а музика того ж Рейтера). Консуело була чудова, і Марія-Терезія зволила залишитися нею задоволеною. По закінченні духовного концерту Консуело була запрошена разом з іншими співаками (Кафаріелло в тому числі) в одну із зал палацу до столу із частуванням, за яким головував Рейтер. Заледве сіла вона між маестро та Порпорою, як раптовий і разом з тим урочистий шум змусив здригнутися всіх гостей, окрім Консуело та Кафаріелло, захоплених суперечкою про темп одного виконаного хору: один вважав його занадто повільним, а друга — занадто швидким.

— Вирішити це питання зможе тільки сам маестро, — сказала Консуело, обертаючись до Рейтера.

Але вона не знайшла ні Рейтера праворуч від себе, ні Порпори ліворуч: усі встали з-за столу і врочисто вишикувалися в ряд. Консуело опинилася віч-на-віч із чарівною жінкою років тридцяти, одягненою в чорне, як вимагав етикет при відвідуванні церкви, й оточеною сімома дітьми, з яких одного вона тримала за руку. То був