Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Ціна є завжди, — відказав Бенедикт. — І цю я не плататиму.

Бранд похитав головою і скуйовдив волосся. Образ Лабіринту на мить затуманився, коли краєчок хмари торкнувся місяця. Tip-на Ноґт трішки потьмянів, а тобі повернувся до звичних обрисів.

— Ти серйозно, ти справді так і вважаєш, — мовив Бранд, мабуть, не помітивши секундного потьмарення. — Не буду довше спокушати тебе. Але спробувати ж варто було.

Він спинився, витріщаючись на Бенедикта.

— Ти надто гарна людина, щоб нищити себе заради амберської метушні, захищаючи те, що тріщить по швах. Я переможу, Бенедикте. Знищу Амбер і вибудую його з нуля. Я зітру старий Лабіринт і намалюю новий. І ти можеш бути зі мною — я б хотів бачити тебе союзником. Я вибудую бездоганним світ з прямим доступом у Тіні. А тоді з'єднаю Амбер з Дворами Хаоса, і королівство це простягатиметься через усі Тіні. Ти керуватимеш нашими легіонами, найпотужнішою військовою силою, яка коли-небудь існувала. Ти...

— Якщо новий світ буде таким бездоганним, як ти кажеш, Бранде, йому не потрібні будуть легіони. Але якщо він відображатиме свідомість свого творця, то навряд чи стане кращим за те, що є зараз. Дякую за пропозицію, але лишаюся з теперішнім Амбером.

— Ти дурень, Бенедикте. Добромисний, але все одно дурень.

Він знову рушив, і тепер йому лишалося сорок футів до Бенедикта. Тридцять... Він наближався. За двадцять футів він спинився, став руки в боки і просто витріщався на Бенедикта. Той перетнувся з ним поглядом. Я знову зиркнув на хмари, довга гряда яких рухалася в напрямку місяця. І все ж, я будь-якої миті міг витягнути Бенедикта. Навряд чи було варто турбувати його зараз.

— Чому б тоді тобі не підійти до мене і не зарізати? — зрештою мовив Бранд. — Я ж беззбройний, тож це буде нескладно. Те, що в наших венах тече однакова кров, не так уже й багато важить, правда? На що ти чекаєш?

— Я вже сказав, що не хочу завдавати тобі шкоди, — відказав Бенедикт.

— І все ж ти ладен зробити це, якщо я спробую пройти повз тебе.

Бенедикт просто кивнув.

— Визнай: ти боїшся мене, Бенедикте. Всі ви мене боїтеся. Навіть коли я наближаюся до тебе ось так, без зброї, твої нутрощі стискаються... Ти бачиш мою впевненість і не розумієш її природи. Тобі має бути страшно.

Бенедикт не відповів.

— І ти боїшся мати мою кров у себе на руках, — продовжував Бранд. — Боїшся мого смертного прокляття.

— А ти боявся Мартінової крові на своїх руках? — поцікавився Бенедикт.

— То байстрюк, щеня! — відказав Бранд. — Він ніколи насправді не був одним з нас. Він був тільки засобом.

— Бранде, мені не хочеться вбивати брата. Віддай оту цяцьку, що висить у тебе на шиї, й повертайся зі мною в Амбер. Ще не пізно все владнати.

Бранд відкинув голову назад і зайшовся реготом.

— Ох, шляхетно сказано! Шляхетно сказано, Бенедикте! Неначе ти владар королівства. Своїми надмірними чеснотами ти присоромиш мене! А який відправний пункт цього всього? — він опустив руку і погладив Судний Камінь. — Ось це? — Він знову засміявся і рушив уперед. — Ось ця кулька? Чи зможе вона купити нам мир, дружбу, порядок? Я виторгую за неї своє життя?

Бранд знову спинився, цього разу за десять футів від Бенедикта. Підняв між пальцями Камінь і зиркнув на нього.

— Ти хоч розумієш справжні сили цієї штуки? — запитав він.

— Достатньо... — почав Бенедикт, але слова застрягли у нього в горлі.

Бранд квапливо ступив крок уперед. Камінь яскраво палахкотів перед ним. Бенедикт спробував дотягнутися до клинка, але не зміг. Він закляк, неначе вмить обернувся на статую. Я почав розуміти, що трапилося, але було вже запізно.

Насправді, нічого зі сказаного Брандом не мало значення. То була звичайнісінька балаканина, відволікання перед головним ударом, до якого він ретельно готувався. Він уже частково налаштувався на Камінь, і навіть обмежене керування давало йому досить можливостей, щоб здійснювати вплив, і то такий вплив, про який я навіть не здогадувався. А ось він — чудово знав.

Бранд ретельно спланував свій прихід: спершу випробував Камінь на великій відстані від Бенедикта, підійшов ближче — спробував знову, і так аж доки знайшов точку, звідки міг би впливати на Бенедиктову нервову систему.

— Бенедикте, — сказав я, — тобі краще перейти зараз до мене.

Я напружив свою волю, але він ні ворухнувся, ні відповів.

Його Козир досі діяв: я відчував його присутність, спостерігав крізь нього за подіями, але не міг з ним зв'язатися. Очевидно, Камінь впливав не лише на руховий апарат.

Я знову підвів погляд на хмари. Вони досі купчилися, наближаючись до місяця. Доволі скоро вони можуть вкрити його. А якщо я не зможу витягнути Бенедикта, він упаде в море, щойно сяйво повністю згасне — і місто впаде. Бранд! Якщо він про це дізнається, то зможе використати Камінь, щоб розігнати хмари. Але для цього йому, певно, доведеться звільнити Бенедикта. Не думаю, що він зробить це. І все ж... Здавалося, хмари сповільнилися. Ціла хвиля міркувань могла видатися марною. І все ж я про всяк випадок витягнув Брандів Козир і відклав його вбік.

— Бенедикте, Бенедикте, — сказав Бранд, посміхаючись. — навіщо найкращому фехтувальнику жити, якщо він не може навіть зрушити з місця, аби взяти меч? Я ж казав тобі, що ти бовдур. Ти гадав, я добровільно піду на заріз? Ти мав вірити страхам, що залишилися в тебе. Ти мав знати, що безпорадний я не прийшов би сюди. Ось що я мав на увазі, коли казав, що переможу. Ти — вдалий вибір, бо ти найкращий. Я справді хотів би, що б ти прийняв мою пропозицію. Але зараз це не настільки важливо. Мене не спинити. Ніхто із вас не має навіть шансу, і коли ви загинете, усе стане набагато простіше.

Бранд ковзнув рукою під плащ і дістав дагу.

— Бенедикте, перенеси мене до себе, — прокричав я. Марно. Відповіді не було, жодна сила не могла перенести мене нагору.

Я схопив Козир Бранда. Пригадав свій бій Козирями з Еріком. Якби я зміг достукатися до Бранда,