Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

було, не скажу. Випиваємо, закусочка чудова. Живи — не хочу. Музиканти на дудочки грають, Цолак співає. Ой і співав же він. Звідки тільки не приходили його слухати... Що вам сказати, багато найшло завсідників, а один стіл лишався вільний, поруч нас. Аж ось заходить чоловік, височенький такий. Одягнений пристойно. Постояв, роздивився — все не поспішаючи, статечно,— підійшов і сів за той вільний стіл. Я його ще раніше запримітив: перш ніж увійти, він пройшов повз духан раз і вдруге. Я його й запам’ятав. Зиркнув на Дзобу й бачу: дивиться він на того чоловіка так, що в мене жижки затремтіли — може бути велика колотнеча. І той чоловік озирнувся, запримітив Дзобу. Бачу, нібито зніяковів, але так, що з його вигляду й не скажеш, а коли й можна було щось помітити, то він це швидко з себе змахнув. Тільки це й було — а так нічим він більше себе не виказав. Роззирнувся він на всі боки й поманив пальцем служника.

— Чого ти витріщився на нього,— питаю Дзобу,— чоха тобі його сподобалася чи шапка?

А Дзоба крутить у руках виделку, бурмоче щось собі під ніс, що — не доберу.

— Що ти там шепочеш? — питаю, а сам уже відчуваю: щось тут не те.

Дзоба ще раз зиркнув на того чоловіка й сказав:

— Це він.

— Хто він?

І Дзоба зашепотів:

— Дата Туташхіа!.. Не зовсім я його впізнаю, та ні, не був би я Дзобою, це він!

Раз приснилося мені, ніби перекинули на мене самовар з окропом. Окріп по шиї біжить, за комір стікає, я борсаюся, як ошпарене цуценя, а зрушити з місця не можу — як завжди вві сні буває. Отак і зараз. А чого? Та того, що коли від темних справ уже давно як відійшов і шматок хліба ремеслом добуваєш, тягнеш свою лямку, а тут тобі в’язничний сморід знову в носа вдарив,— звісно, доброго мало! Одступитися від Дзоби я не міг; скільки років ми з ним друзі-приятелі, цього на смітник не викинеш, ніде тепер не дінешся — бути мені з ним разом. Коли то й справді Туташхіа, Дзобу тепер не одірвеш: або себе занапастить, або того... У вухах у мене кайдани подзвякують, а сам думаю: як бути, що робити, як цю напасть від себе і від Дзоби одвернути.

— А сам усе казав, що і вареного, й печеного його впізнаєш.

— І казав, і думав... А часу он скільки минулої Видно, став забувати. Що я тоді, зовсім хлопчиськом був... Боже, він це чи ні?! Він... Мабуть, він!

— З того, що ти про нього говорив, зовсім це не він. Ти подивися на нього краще, та він на Альшвангового прикажчика схожий! — Я казав це, але був він такий самий Альшвангів прикажчик, як я — хлопчик на побігеньках у Мірзоєва.

— Дата Туташхіа — це маузер і кінь... Що йому робити в цій міській ригалівці?! Ти тільки подивися, як тримається, наче з міста й не виїздив ніколи. Ні, це не він! Стривай, а ти його тут або ще де коли-небудь стрічав?

Я трохи не бовкнув, що не те що бачив, а він тут уже скільки часу тиняється, як приблудний пес.

— Ні, не стрічав.

Дзоба встав і пішов до духанника, а повернувшись, миркнув:

— Каже, вперше бачить у духані.

Ні, треба було подивитися на Дзобу, його тіпало, як у лихоманці. Я не охочий до собак, але якось бачив я Шукача, що взяв слід,— Дзоба був зараз на нього схожий: йому не сиділося, він совався й крутився, замовкав і починав знов аж захлинатися словами. «Піде — не бачити мені його більше!.,» «А раптом не він...» Знов помовчить, знов говорить. А в мене свій клопіт: як йому перешкодити? Як умовити?.. Як очі одвести? Не дай бог сказати мені щось не до ладу, він замкнеться, піде й чого накоїть без мене, я тільки на суді дізнаюся. В таку халепу я вскочив,— гірше не придумаєш. Під черепком моїм наче млин крутився — одно набіжить, друге. Аж ось ураз осягло — дай, думаю, скажу: ти що? Сидиш, розриваєшся, він — не він? Піди й спитай його самого. Щось та відповість. А по тому, що скаже, нам усе інше проясниться. А сам собі думаю: якщо він і справді Дата Туташхіа, значить, він ховається. Помре, а не назветься,— це одно. Друге: Дзоба казав, що Туташхіа дуже хитрий, та й без Дзоби видно було, який то птах. Такого наплете — що захоче, те й доведе Дзобі. Трохи я був не зробив дурниці, трохи не ляпнув: іди й спитай... Коли ти збаламучений — сто разів маху даси. Сам поміркуй: чого це раптом Дзобі спало на думку, що той чоловік — Туташхіа? По обличчю, еге? А якби він з ним заговорив,— він і по голосу його міг би впізнати...

Поки я сам кругом себе крутився, входять у духан фраєри. Троє. Вах, добре, що білий світ не їм дістався. А то б погибель!.. Це такі людці, все, що батьки й діди тисячу років будували, — їм нічого не варт було за три дні зруйнувати й зжерти. Як то кажуть, що батьки надбали, те діти забрали. Усякі гендлярі, маклери, крамарі порозживалися, розбагатіли, аршини й безміни свої повикидали — вибилися в люди. Понаймали своїм щенятам гувернанток і бонн. Ось тобі — навчання. Ось тобі— піаніно! А людиною хто навчить бути — бонни чи батько з матір’ю? Щоб людиною бути — цьому окремо треба вчитися, це їм і на думку не спаде. Та до того ж у тих батьків-матерів у самих нічого немає за душею — чого вони своїх дітей навчать?.. Років у п’ятнадцять вони вже на вулиці, з усякою потолоччю злигуються, і яка в них від роду порода, то наверх зразу й вилізе, і діло собі підбирають за своєю вдачею. Знаєш, як швець з верстата гвіздки магнітом підбирає? Отак і тут. Вони що — доброму вчилися? Де яка гидота трапиться — тієї гидоти й набиралися. А все тому, що були вони поганої крові. А візьми чесну людину, скажімо, ремісника, який своєю працею шматок хліба добуває, його діти гарне побачать і беруть, а від поганого тікають, і все тому, що в них кров така... А для фраєрів ні закону, ні совісті не було. І управи