Читати книгу - "Вибрані твори"

Одначе нова сила, сила не почуття, а розуму, туго, неначе в'яза, повертає його на другу дорогу… Він тепер командир загону, що знає всі ходи і виходи в рідних місцях. Тому не має права рискувати життям своїх людей. І він рішуче повернув до хати Бондаря.

Марійка, хвилюючись, довго не могла відчинити двері.

— Дмитре, синку, — зашепотіла, припадаючи до зятя. — Живий, здоровий? А мій старий так тебе хотів бачити. Про себе вже й не говорю. На зиму тобі рукавиці виплела… Нічого, синку, доброго не чути?

— Ви про що?

— Про нашу армію. Дороги ж їй тільки до нас лежать. Правда?

— Правда, мамо.

— Ну, ходім до старого. Почув твій стук — і вже місця не знайде. Нема такої днини, щоб не згадував тебе кілька разів… Ех, діти, наші діти! От уже відживаєш своє, а до вас так все тягнеться, наче знову під серцем носиш.

— Вона тобі ще й не те скаже, — обізвався з темряви тихий голос Івана Тимофійовича.

— І сказала б, коли б вам не треба було так шептатися, щоб жінка нічого не почула. Вишептуйтеся вже, тільки добре плануйте, — вийшла на кухню, закриваючи за собою двері.

Іван Тимофійович обома руками потягнувся до зятя.

— Яка радість у нас, Дмитре, — зашепотів біля самого вуха командира.

— Невже?.. — одним словом вирвалося те, про що стільки думалося.

— Так, сину. Зв'язок з райкомом налагоджено. Мене назначили уповноваженим по організації підпільної патріотичної групи.

— Тепер нам ширша дорога відкривається, — захвилювався Дмитро, пройшовся по хаті.

— Що й казати. Негайно треба зв'язати Тура з райкомом.

— Це зробимо. Спасибі, тату, за добру звістку… Аж наче зорі ясніше засвітили, — глянув у вікно.

XXXV

Хоч та болюча радість просочувалась, як вода крізь ніздрюватий лід, коли вітер сколихнеться над рікою, хоч потім ще важче стискалося серце, все ж в її житті блиснули просвітки надії. І вже у словах батька вона вбачала той місток, що єднає їхнє село з партизанським лісом, з Дмитром…

Дмитро був живий!

І при одній думці, що він може прийти до неї, високий і дужий, ласкавий і грізний, пригорнути, як дитину, до широких грудей, вона затаювала подих і заплющувала очі. Тому їй тепер, коли залишалася дома, більше хотілося бути на самоті, щоб можна хоч у думці наговоритися з Дмитром.

І як дивно буває в житті. Ненависним і страшним він здався, коли довідалась, що має її сватати. А зараз все частіше бачила його парубком, неначе колишнє почуття хотіла розтопити новою хвилею любові, щоб ніде, ніде, навіть у найдальших спогадах, не залишалося сліду давнішньої відчуженості. І найчастіше згадувалась зустріч літньої ночі на Великому шляху. Крізь імлу далеких років згадки пробивалися так владно і повно, що вона навіть відчувала на своєму обличчі мерехтіння і гру тіней лип, хрускіт піску під ногами Дмитра і сумовитий скрип воза.

«Дмитре, порадо моя», — як музика, дзвеніли пошепки промовлені слова, і туман застилав очі молодиці.

Кожного вечора тривожилась: а може заскочить? І мимохіть поправляла іноді хустку, як поправляла колись, чекаючи Дмитра з роботи.

— До кого ти, дочко, причепурюєшся? — раз із докором похитала головою Докія.

— Мамо, хіба ж ви не бачите? — захлинаючись од раптового натиску жіночої жалості, стала посеред хати. — Все його, Дмитра, сподіваюсь. А може прийде. У вікно постукає, — і здригнулась, мовби справді хто стукнув у шибку.

— І я його так жду, так жду, як… — не договорила, підійшла до невістки. І якось, само по собі, обнялися, поцілувались і тихо заплакали, охоплені одними думками, однією жалістю і надіями.

Уклала спати дітей; не в силі стримати нервового холодного перестуку, Югина лягла біля Докії, торкаючись головою її грудей. І довго Докія розповідала про свого сина, яким він у дитинстві був, як почав сам, без батька, господарювати, як в чотирнадцять років пішов косити. І всі ті спогади, прості і незначні, були незмірно дорогі і рідні обом жінкам, що по-різному, та однаково сильно любили ту ж саму людину.

Відчуваючи, як влігся нервовий перестук у Югини, Докія подумала, що невістка вже спить, тому й замовкла, знову-таки пірнаючи в згадки про свого Дмитра. Про нього ж до перших півнів мріяла і Югина, гадаючи, що свекруха давно вже заснула.

Очевидно, якісь чутки про Дмитра дійшли до Варчука. Одного разу, коли Югина везла додому картоплю, перестрів її на греблі, високий, нахмурено-зосереджений, у синій старосвітській бекеші і смушковій шапці. Під очима недобре синіли посічені зморшками довгасті підтьоки. Пожмаковані щоки з двома павуками синіх жил великими зморшками нависали над чорними, в брудній сивині вусами. Клинцювате, старанно виголене обличчя неначе набубнявіло і було ніздрювате, як почорнілий весінній сніг. Та й сам Варчук теж, здавалось, неначе набубнявів.

— Здорова, молодице, — владно рукою зупинив коня. — пдеш, наче не бачиш нічого поперед себе.

— Добридень, — стала біля воза. Хоча недобре передчуття і острах, і огида сколихнули нею, одначе зовні була спокійна і господаровито-неквапна в руках.

— Картоплю возиш?

— Наче не бачите.

— А Дмитро де? — гостро, випитуючи, подивився і підійшов до молодиці, не спускаючи з неї важких, округлих як у птиці, очей.

— І я вас, пане старосто, попитаю: де Дмитро? — витримала погляд.

— Не знаєш?

— Не знаю.

— Брешеш, суча дочко! Знаєш!

— Може суча дочка і знає. А я — ні.

— Що ти мені очки втираєш! В партизанах! От де він! І до тебе, надійсь, приходив! — скаженіючи, затопав ногами, чорне обличчя нерівне заколивалося всіма складками.

Полегшено зітхнула: виходить, дуже мало знав Сафрон про Дмитра.

— Самі знаєте, пане старосто, що не був у мене чоловік. За що ж така напасть на мою голову? — сказала з перебільшеною покорою.

— А ти чому так думаєш? — трохи охолов, опускаючи вниз брови.

— Що ж тут думати? Коли б Дмитро був десь в партизанах та ще й до мене заходив, то й вашу б хату не минув.

Здригнувся Варчук і зразу ж тісніше зібрав зморшки на переніссі.

— Дуже ти хитра, як подивлюся на тебе. Гляди, щоб на одній гілляці не закрутилась із своїм дорогим. Одне одного, певне, не переважите, — уже кинув з-за плеча, виходячи на розхитаний міст.

В душі вона раділа, що перемогла старосту, одначе зразу ж острах охопив її: а що як почнуть поліцаї вартувати недалеко від її хати?

Тому й по ночах виходила на подвір'я, прислухалась до темряви, прямувала до Великого шляху.

Стане на кореневищі старого-престарого дерева, притулиться вухом до вогкої кори, непомітна і сторожка, як птиця. Затремтить, коли почує якийсь шерех,