Читати книгу - "Вибрані твори"

12) Комендантський дім серед фортеці. Поряд — будинок, де жив лікар Нікольський.

13) Кібітки в степу — три примірники фото.

14) Батарея, 1/2 клм. від форту, по дорозі до літнього будинку (два примірники).

15) Вид на форт з берега моря.

Фотографії розібрані. Долучаємо лист Шевченка до Ускова (два інших уже були в Інституті, а четвертий десь майже без сліду загинув, був, здається, у Наташі, що була замужем за Мендельсоном, а потім Зорянком). Надія Іраклієвна сама не хоче вирішати справу про продаж. Це, мовляв, родинне майно. Треба порадитися з Каршиними. Ідемо до них і, в присутності голови товариства краєзнавства, його, власне, рукою, складаємо акт. Лікареві Кар шину не хочеться, видимо, продавати, він уходить — хай, мовляв, жінки самі вирішають. Пропоную три тисячі карбованців — і, без торгу, передаю їх Надії Іраклієвні, що відразу ділить їх з небогою.

Картини в портфелі. В чемодані ще сім із Руського музею та три від спадкоємиці Нікольського — Алексєєвої. Запаковую разом — і на вокзал. Більше в Бугуруслані робити нічого. Але вибратися з нього так само нелегко, як і з Самари. Дожидаючи в холоднім станційнім будинку поїзда, з заспокоєним сумлінням перекладаю байки Івана Батрака. Проходить година, третя, п'ята, десята — вже в мене десять байок, мало не аркуш, і вже коли дописую в записну книжку одинадцяту — чути подихи стомленого паротягу.

Ох, і далека ще путь до Харкова! А ще ж не раз звідти треба буде на Поволожжя мандрувати. Розкидані малюнки Шевченкові там скрізь: є і в Астрахані, є в Саратові, Нижньому, є і в тій Самарі, де тільки-но був, та не мав відповідного доручення відібрати...

Щось понад 600 малюнків Шевченкових відомо. Половина майже з них — у Чернігові, 62 — в Києві, а оце вже і в Харкові є 66, а з них 62 — в Інституті Шевченка.

Початок Шевченківського музею при Інституті в Харкові закладено.

ригадую: 1918 року показав я свої перші байкарські спроби Олесеві[579], що був тоді за секретаря київської газети «Відродження»[580]. Розцілував він мене й мовив:

— Працюйте! Обов'язково працюйте! Це дуже рідкий хист. Зі ста поетів хіба один спроможеться на байку.

Тоді ж таки взяв він моїх «Волів» і видрукував у «Відродженні» (№ 26). Цензура сконфіскувала це число, але пізно — частина накладу розійшлася по передплатниках. Ага! Не подобається сатирична байка? Нате ж вам! І видрукував ще скількоро в газеті «Народня Воля»[581], що її тоді я редагував. Не всі байки побачили світ. Частенько газета рясніла білими плямами і лишався самий мій підпис під тою плямою. Байки таки справді не подобалися! Це мене остаточно переконало, що ця зброя потрібна і що байка не вмре, як їй пророкують деякі скороспілі літературознавці.

А як почав я ближче знайомитися з творчістю різних байкарів, побачив, що Олесь не помилявсь: створити нову байку — справа надзвичайно складна й важка. Хтось налічив у всій світовій літературі 300 байок і по тому. Всі інші тільки переспіви, тільки варіяції.

Довелося мені розмовляти 1924 року з Дем'яном Бєдним[582] про це. Спитався його:

— Чому ви покинули байкарити? Не чути щось ваших нових байок.

— Та, знаєте, видохся! Нема нових сюжетів. Уже пробував читати різні східні фолкльорні матеріяли. Може, там щось винайду? Так ні ж бо — не витанцьовується!

І от цього 1929 року, під час, віднині досить широко відомої, подорожі українських письменників до Москви, познайомився я з товаришем Іваном Батраком[583], секретарем «Всероссийского Общества Крестьянских Писателей».