Читати книгу - "Вибрані твори"

Кремезна постать з трохи похмурим, а разом добрячим обличчям. Чорне неслухняне волосся. Тверде підборіддя, що виказує неабияку волю. Дужі, робочі руки.

Новий байкар! Байкар-комуніст, що перейшов тяжке революційне життя. Робітничо-селянська суспільність дає в літературу найкращих своїх представників — і в тому числі в оцей, ніби занепалий, жанр — у байкарство. Значить, байка житиме. Значить, і новому радянському читачеві вона потрібна і корисна. Значить, будуть і нові байки, з новою мораллю, з новими темами і сюжетами. Обмінюємось своїми книжками і бачимо, що не помиляємося. Книжка байок Батракових розгортається відразу у поїзді, блокнот і олівець із собою, і, поки в далекому Бугуруслані добуваю невідомі Шевченкові матеріяли, десяток байок, що про них нижче пишу, готові.

Хай читачі самі скажуть, чи не захоплююся я, вбачаючи в Батракові свіжу силу, одного з тих, хто, як Крапіва в білорусів, як Блакитний-Проноза, Ярошенко[584], Годованець[585] та й я, якщо хочете, у нас, українців, намагається обновити байку, сповнити її новим змістом і пристосувати ту стародавню невмирущу форму до наших обставин.

Як це вдається Батракові, побачимо далі. Тим часом треба зазнайомити трохи читачів з його особистим життям, тяжкою путтю самоука-революціонера, що впертою навдивовижу працею пробив собі стежку в літературі і, безперечно, здобуде в ній собі певне ім'я і як творець, і як організатор.

Справжнє прізвище Івана Батрака — Козловський, а ім'я та по-батькові на диво збіглося з його великим російським попередником — Криловим[586] — Іван Андрійович. Народився він 1892 року 29-го лютого (ст. ст.) у білоруському селі Мале Гольцево, Коханівського району на Оршанщині. Батьки — неписьменні хлібороби. Вчитися хлопцеві дуже кортіло, але зі школи його викинули за карикатуру на одного вчителя — без права вступу. Накупив книжок: Пушкіна[587], Лєрмонтова[588], Гоголя[589], Некрасова[590] і двохтомову хрестоматію «Из родной литературы». Іде в поле і читає. Одного разу батько розлютився, видер із рук книгу і приобіцяв усі попалити, якщо й надалі буде так захоплюватися ними. Знайомі картини мало не для всіх з селянських письменників! І так само знайома дилема: або-або. Лишатися на селі й закиснути в сільському консерватизмові чи здобувати за всяку ціну освіти, бити стежку на місто.

Позичає юнак Іван Козловський 10 карб, на дорогу і, супроти волі батьків, мандрує з цим капіталом і клунком за плечима у Пітер мрячливої осени 1912 року. Незнайоме місто тяжким безробіттям зустріло парубка. Хоч, зрештою, аж через три місяці, дістав він працю ремонтного робітника на Миколаївській залізниці, а ввечорі одвідував курси гр. Паніної[591], та ледве до весни дотяг. Від голодування почалася страшна хвороба — цинга. Кривавими шматками одривалися ясна, випадали зуби. Ноги вкрилися синіми плямами і в кінці одмовилися зовсім служити. Одвезли в лікарню.

Пригадую, як 1921 року, тут у Харкові, я працював чорноробом на заводі «Серп і Молот». Щодня доводилося вимірювати 12 кілометрів, а в партійні дні — 24. Одержував аж 800 крб. на тиждень, тобто на 3 з гаком фунти хліба (250 крб. фунт тоді коштував). Ну й теж доходивсь до цинги... Але це час був радянський. Був могутній товариський колектив — партія, що не дала загинути. Була така-сяка освіта, що давала змогу по ночах писати і друкувати за допомогою небіжчика товариша Блакитного у «Вістях» дописи про цей завод. І, коли я попав у лікарню з розбитою пилою ногою, мені не довелося шукати праці — я опинився редактором «Селянської Правди» і почав друкувати в ній свої байки, що склали потім «Байківницю». Це був 1921 рік.

А Батрак поневірявсь 1912 року, року Ленського розстрілу, чорної реакції, жив у брудній касарні, де після получки були п'яні сварки, бійки. Він мусив боротися за освіту. Мусив шукати товаришів-однодумців. І він їх знайшов тамо ж, на курсах Паніної. Це був, насамперед, пролетарський поет Маширов-Самобитнік[592]. Через нього та інших товаришів Козловський зв'язується з гуртком «правдистів» і посилає в «Правду» свої перші вірші, що й друкуються там за ініціялами И. К. Тоді ж одержує він секретку від Дем'яна Бєдного зі щирим привітом за байку «Мужик и вор». Видрукувати її не довелося через цензурні умови.

Відтоді став Козловський робкором «Правди», а разом втягнувсь у робітничий рух, зустрівсь з меншовиками-ліквідаторами і боровсь із ними по боці «правдистів». Так дійшло до початку війни. Шовіністичний чад не захопив його. Навпаки, він з групою робітників соцдемократів складає статті проти війни, і Самобитнік випускає їх нелегальним збірником «Рабочий Голос», на шапірографі. Збірник має