Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

фруктовозі з Нового Орлеана, тільки-но довідалася, що Ферміна Даса водить дивну дружбу з чоловіком досить сумнівної з морального погляду репутації. Її тривога сягнула критичної точки вже після першого вівторка, коли вона увіч переконалася, як фамільярно і самовпевнено почував себе Флорентіно Аріса в їхньому домі, як перешіптувалися та мило сварилися, мов юні закохані, її мати з гостем, що засидівся до пізньої ночі. Те, що для доктора Урбіно Даси було зворушливою душевною спорідненістю двох самотніх старих людей, Офелія сприймала як порочну форму таємного співжиття. Такою завжди була Офелія Урбіно, настільки схожа вдачею на донью Бланку, що, здавалося, вона доводилася їй рідною дочкою, а не онукою по батьківській лінії. Була горда як і вона, пихата як і вона, — як і вона жила керуючись забобонами. Була нездатна припустити, що між чоловіком та жінкою може існувати невинна дружба навіть у п’ятирічному віці, а тим паче — у вісімдесятирічному. В одній гострій суперечці зі своїм братом вона сказала, що бракує тільки, аби Флорентіно Аріса злігся з матір’ю на її вдовиному ложі, отоді б, мовляв, він утішив її по-справжньому. Доктор Урбіно Даса не мав духу, щоб висловити сестрі свою незгоду, ніколи він не зважувався сказати їй що-небудь усупереч, але втрутилася його дружина, спокійно заявивши, що кохання на вік не зважає. Офелія мало не луснула з люті.

— Кохання не має глузду вже у нашому віці! — викрикнула вона. — А в їхньому — це просто свинство!

Вона з такою затятою рішучістю пообіцяла віднадити від дому Флорентіно Арісу, що це дійшло до вух Ферміни Даси. Мати покликала дочку до спальні, як робила завжди, коли не хотіла, щоб розмову почули слуги, і попросила її повторити свої звинувачення. Офелія не стала їх пом’якшувати: вона, мовляв, переконана, що Флорентіно Аріса, чия схильність до протиприродних збочень ні для кого не таємниця, прагне до сумнівних взаємин, які можуть завдати добрій славі їхньої родини ще більшої шкоди, ніж злочини Лоренсо Даси чи безневинні походеньки Хувенала Урбіно. Ферміна Даса вислухала дочку, не сказавши й слова, навіть не кліпнувши очима, та коли та виговорилася, вона стала зовсім іншою, так наче враз повернулася до життя.

— Я шкодую лише, що не маю сили, аби дати тобі доброї хлости, якої ти заслуговуєш за своє нахабство і брудні думки, — сказала вона Офелії. — Але ти зараз же покинеш цей дім, і присягаюся тобі прахом своєї матері, що поки я жива, твоєї ноги в ньому не буде!

І ніщо не змогло похитнути її рішучість. Офелія тимчасово оселилася в братовому домі й звідти яких тільки суплік не надсилала, передаючи їх через найвпливовіших посередників. Але все було марно. Ні умовляння сина, ні втручання подруг не змогли вплинути на Ферміну Дасу. А невістці, з якою завжди зберігала приязні взаємини, позначені грубуватою довірливістю, вона сказала виразистим жаргоном, властивим їй замолоду:

— Сто років тому вони обісрали б мою дружбу з цим бідолахою, бо ми, мовляв, надто юні, а тепер хочуть зробити те саме, бо ми, бачте, занадто старі. — Вона припалила сигарету від недопалка попередньої і виплюнула рештки отрути, яка спопеляла їй нутрощі: — Хай вони йдуть усі в гузно. Якщо ми, вдови, маємо в житті якусь перевагу, то це те, що ніхто вже нами не командує.

Її рішучість була непохитною. Коли нарешті Офелія переконалася, що всі засоби вичерпано, вона повернулася до Нового Орлеана. Єдине, чого зуміла домогтися вона від матері, це щоб та попрощалася з нею, і Ферміна Даса поступилася після тривалих умовлянь, але так і не дозволила дочці зайти в дім: вона ж бо заприсяглася, що цього не буде, кістьми своєї матері, єдиним, що в ці чорні дні лишалося для неї чистим.

В один із перших своїх візитів, коли розмова торкнулася його пароплавів, Флорентіно Аріса офіційно запросив Ферміну Дасу зробити прогулянкову подорож по річці. Згаявши на один день більше, ніж коли їхати поїздом, можна було дістатись аж до столиці, яку вони, як і більшість жителів Карибського узбережжя, що належали до їхнього покоління, і тепер називали давнім ім’ям, яке вона носила аж до минулого століття: Санта-Фе[69]. Проте Ферміна Даса пам’ятала, якої думки про це місто був її чоловік, і не хотіла з ним знайомитися, адже воно холодне й похмуре, жінки там виходять із дому тільки до вечірньої меси і не мають права зайти ні до морозивного кафе, ні в державні установи, — так принаймні їй розповідали, — а вулиці там щодня запруджені похоронними процесіями, а з неба ще від прадавніх часів сіється дрібна мжичка; одне слово, ще гірше, ніж у Парижі. А от річка манила її до себе, хотілося побачити кайманів, що вигріваються на піщаних берегах, хотілося, щоб серед ночі її розбудив крик морської корови, але думка про таку важку подорож, у її літа, та ще й самотньою вдовою, здавалась їй нереальною.

Флорентіно Аріса повторив запрошення згодом, коли вона твердо вирішила, що є сенс жити на світі й без чоловіка, і тоді ця перспектива видалася їй більш імовірною. Але після сварки з дочкою, доведена до розпачу образливими звинуваченнями на адресу батька, гнівом проти покійного чоловіка, люттю проти лицемірства улесливої Лукресії дель Реаль, яку стільки років вважала за свою найкращу подругу, вона сама відчула себе зайвою у власному домі. Якось увечері, п’ючи свій настій із суміші різних сортів чайного листу, вона подивилася на залите водою патіо, де вже ніколи не зазеленіє дерево, що принесло їй біду, і сказала:

— Єдине, чого мені хочеться, це піти з цього дому, і йти прямо, прямо, прямо, й ніколи більш сюди не повернутися.

— Скористайся пароплавом, — порадив їй Флорентіно Аріса.

Ферміна Даса підвела на нього замислений погляд.

— А знаєш, я не проти, — мовила вона.

Раніше їй і на думку не спадало таке сказати, але як тільки вона визнала це за можливе, то вже не захотіла відступати. Син і невістка були в захваті й висловили їй своє цілковите схвалення. Флорентіно Аріса поквапився уточнити, що Ферміна Даса буде почесною гостею на його пароплавах і він виділить для неї каюту, обставлену не гірше, ніж її власний