Читати книгу - "На краю ненависті, Уляна Пас"

Поговорити з Альбіною не вдається, тому що їй хтось телефонує, і сестра, окрилена та щаслива, покидає нас. Не виключаю, що це Золотов, і від цієї здогадки мені не надто приємно.  

Увесь вечір займаюся фотографіями з дня народження молодших Золотових. Не хочеться тягнути з цим, тому доводиться поринути в роботу з головою. Цілу стопку фотографій складаю у конверт і вже завтра хочу передати Яну. Впевнена, що малі зрадіють такому сюрпризу.  

В результаті засинаю лише о третій годині ночі, а от прокидаюся, коли за вікном повноцінний день. Намацавши під подушкою телефон, все ще сонна дивлюся на годину і розумію, що катастрофічно запізнююся.  

На годиннику половина одинадцятої, а я ще в ліжку. Тому доводиться різко прокидатися і мчати в душ. В результаті я залишилася без сніданку і навіть не змогла нафарбуватись. Звісно, з косметикою я ніколи не перебільшувала. Усього в норму, адже бути схожою на ляльку не хотілося. Тільки от сьогодні я була трішки гарніша за мавпу, адже темні кола під очима та сонливість нікуди не зникли.  

Навіть з одягом я не заморочувалася. Одягнула першу футболку, котра випала з шафи до моїх ніг, і короткі джинсові шорти. На ноги кеди, щоб було зручно, і на цьому все.  

В результаті поспішних зборів в офіс я потрапила рівно о дванадцятій. Хотілося вірити, що Золотов не сильно розізлиться. Хоча більше мене хвилювала реакція Валерії, адже вона здалася мені доволі щирою жінкою.  

Опинившись у залі для зйомок, я здивовано завмерла, адже нікого там не застала. Довелося тупотіти до кабінету Валерії, котрий також виявився зачиненим. Зрозумівши, що уся компанія просто не могла зникнути безслідно, я набрала номер Рити. І, як виявилося, я потрапила у чергову халепу.  

Ян проводив зібрання у конференц-залі, і саме там були майже всі працівники. Чому майже? Тому що я поняття не мала, де шукати той зал... 

На щастя, Рита докладно мені пояснила, де саме знаходиться конференц-зал, і коли я зупинилася біля потрібних дверей, довелося зібратися з духом. А може, краще зачекати тут і не заважати нікому? Ідея, звісно, хороша, але я не впевнена, що Ян оцінить.  

Саме тому довелося взяти себе в руки та, постукавши, переступити поріг. І тут близько десяти пар очей витріщилися на мене. Я ж одразу пошкодувала, що не привела себе в порядок зранку.  

- Доброго… хм… дня усім! - усміхнулася і витріщилася на Яна, котрий сидів у самому центрі й розглядав мене прямим поглядом. Сьогодні на ньому була біла сорочка та блакитний піджак, котрий так круто підходив до його кольору очей.  

Зрозумівши, що думки несуть мене кудись не туди, я вирішила брати ситуацію у свої руки. 

- Пробачте за спізнення. Я просто… 

- Можеш займати вільне місце, Аміно, - зупинив мої потуги Ян. Схоже, йому набридло чекати від мене розумних виправдань.  

Просити мене двічі не довелося. Розмістившись поряд з Валерією, я вирішила сидіти тихо й намагатися вдатися у те, що відбувалося далі.  

Переважно редактори обговорювали випуск чергового випуску журналу. Мені ж лише залишалося кивати і вдавати, що тема дуже цікава. Насправді я не сильно люблю ось такі посиденьки. Для мене краще працювати фізично, створювати щось гарне та нове.  

Висидівши насилу хвилин сорок, я видихнула з полегшенням, коли усі питання були вирішенні і працівники почали підводитися зі своїх місць. Тільки от раділа я рано, адже моє запізнення точно не пройшло повз очі Золотова. 

- Аміно, залишся на хвилинку, - заявив серйозним тоном, тільки-но я кинулася до дверей. 

Скрипнувши зубами, повернулася на місце, а Ян підвівся на ноги й зачинив двері за останнім працівником, що покидав кабінет. Сам Золотов повільно наблизився до столу і сів зовсім поряд, тільки не на крісло, як усі нормальні люди, а просто на стіл.  

- Яне, я хотіла вибачитися за своє спізнення, - починаю першою, щоб він зрозумів: мені дійсно прикро. 

- Я сам винен, - несподівано заявив, дивлячись на мене зверху вниз. - Напевно, після нашого вчорашнього зближення ти подумала, що можеш дозволити собі деяку вільність у роботі. Насправді це не так. Я не люблю, коли люди дозволяють собі занадто багато. Особливо, якщо це стосується роботи. 

- Так, стоп! - мені набридає слухати цей маразм і я різко підскакую на ноги. Принаймні тепер ми на одному рівні. - У мене навіть в думках не було подібного! І те, що було вчора,  ніяк не вплине на мою роботу.  

- Та невже? - фиркає Золотов і підводиться на ноги. - Тоді поясни, як з тобою працювали відомі видання, якщо ти на роботу з’являєшся тільки в обід? 

- Я вже пояснила, що це був перший та останній раз! - Ян знову мене дратує. Сама не розумію, що з ним не так. Таке враження, що вчора зі мною говорив зовсім інший чоловік.  

- Я дуже на це сподіваюся, інакше ми просто не спрацюємося, - видає наостанок, а я заледве стримуюся, щоб в черговий раз не заїхати йому кулаком в обличчя. От придурок! А я то думала, що між нами перемир’я! Як би не так! 

Видихнувши, розумію, що буде краще забратися звідси, інакше знову будуть жертви. Розвертаюся, щоб покинути залу, але, пригадавши дещо важливе, знімаю рюкзак і дістаю конверт з фотокартками.  

- Передай малим від мене. Сподіваюся, що їм сподобаються фото.