Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Посмертні записки Піквікського клубу 📚 - Українською

Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

502
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Посмертні записки Піквікського клубу" автора Чарльз Діккенс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 130
Перейти на сторінку:
зараз же.

— Гарний у тебе голос. Просто хоч на сцену, — зауважив чистильник чобіт. — Подивись но сюди — одинадцять пар чобіт і один черевик; це того, з шостого номера, на милиці. Чоботи треба подати всі на пів восьмої, а черевик — на дев’яту. Хто такий двадцять другий номер, щоб через нього чекали всі інші? Ні, ні! „Додержуйте черги, — як говорив Джек Кеч[12], коли йому випадало вішати по кілька чоловік разом. — Шкодую, що примушую вас дожидатися, сер, але прийде й ваша черга".

Кажучи так, чоловік у білому капелюсі працював над чобітьми із дедалі більшою енергією.

Голосно задеренчав ще один дзвоник, і на галереї з протилежного боку з’явилась схвильована стара — власниця „Білого Оленя".

— Сем! — скрикнула господиня готелю. — Та де ж цей ледащо? Де цей роззява? А, он де ви! Чому ви не відповідаєте?

— Не хотів заважати вам, доки ви не скінчите, — непочтиво відповів Сем.

— Ось почистіть мені негайно черевики з сімнадцятого І однесіть зараз же в окремий кабінет, номер п'ять, на першому поверсі.

Господиня кинула в двір пару жіночих черевиків і похапливо зникла.

— П’ятий номер, — сказав Сем, підбираючи черевики й відзначаючи номер крейдою на підошвах. — Жіночі черевики і окремий кабінет. Певно, не на возі приїхала.

— Вона приїхала сьогодні ранком, — пояснила покоївка, що все ще не відходила від поручнів, — приїхала в кареті, з джентльменом, що зараз оце вимагав свої чоботи. Давай вже краще мерщій. Ось що.

— Чому ти не сказала мені цього раніше? — обурився Сем, витягаючи вказані чоботи з купи взуття, яка лежала перед ним. — Я думав, це один з тих, що дають по три пенси на чай. А тут тобі окремий кабінет, та ще й леді на додаток. Якщо він справжній джентльмен, то тут заробиш і шилінг за день, не рахуючи різних доручень.

Підбадьорений цими міркуваннями, Сем заходився чистити з таким завзяттям, що через кілька хвилин і чоботи і черевики були коло дверей п’ятого номера.

— Увійдіть! — озвався чоловічий голос, коли Сем постукав у двері.

Ступивши в кімнату, Сем віддав свій найкращий поклін і опинився перед леді з джентльменом, що сиділи за сніданком. Поставивши чоботи коло ніг джентльмена, а черевики — коло ніг леді, Сем ще раз уклонився і позадкував до дверей.

— Коридорний! — покликав джентльмен.

— Сер! — відповів Сем, прочиняючи двері й тримаючись за ручку.

— Знаєте ви, де у вас той… як його… Докторська Колегія?

— Так, сер.

— А де?

— Коло собору святого Павла, сер. Низенькі ворота ліворуч. З одного боку — книгарня, а з другого — готель, а посередині два швейцари в’язнуть з своїми дозволами, наче комісіонери які.

— В’язнуть з дозволами?

— Дозволи на одруження, — пояснив Сем. — Два молодці в білих хвартухах. Хапаються за свої капелюхи, ледве вступиш: „Дозвіл, сер, дозвіл?“ Чудні хлопці… та й пани їхні — теж, сер. Старі шахраї; тут не помилишся.

— Що ж вони роблять? — спитав джентльмен.

— Роблять. Вони обдурюють, сер. Та це ще не найгірше, ні! Вони втокмачують старим у голови таке, що їм ніколи й на думку не спало б. Мій батько, сер, був кучер. Він був удівець і гладкий незвичайно. Його пані померла й заповіла йому чотириста фунтів. Ну, ясна річ, пішов він до Колегії — побачити фахівця — спитати, куди примістити гроші. Причепурився: ботфорти, в петельці квіти, модний капелюх, зелений шарф. Зовсім джентльмен. Проходить під ворітьми, наближається до нього той комісіонер, скидає капелюх: — Дозвіл, сер, дозвіл? — Що то за дозвіл? — питається батько. — Дозвіл на одруження. — Туди к бісу, — каже батько, — та я й не думав про нього. — А я гадав, вам потрібний дозвіл. — Батько поміркував трохи й каже — Ні, я надто старий і до того ж занадто гладкий. — Нічого подібного, сер, — заперечує той. — Ви думаєте? — питає батько. — Певний, — відповідає той, — минулого понеділка ми одружили джентльмена, вдвоє огряднішого за вас. — Та невже? — здивувався батько. — Але це так, сер. Ви — просто лялька проти нього. Сюди, сер, сюди! — вже просить зайти. І батько пішов за ним, наче мавпа за катеринкою. Приводять його в якусь контору, десь назадньому дворі. Там серед брудних паперів та бляшаних ящиків сидить якийсь хлопець І удає, ніби дуже зайнятий. — Сідайте, прошу, сер, а я тим часом напишу вам свідоцтво, — каже юрист. — Батько подякував, сів, розплющив очі, роззявив рота і роздивляється написи на ящиках. — Як ваше прізвище, сер? — питає юрист. — Тоні Веллер. — Якої парафії? — „Прекрасна Дикунка", — каже батько, бо війчасто зупинявся там, їздячи, а за парафії не знав нічогісінько. — А як ім’я вашої нареченої? — Батька наче грім ударив — Чорт мене візьми, як я його знаю, — каже. — Невжеж не знаєте? — Не більше за вас, — відповідає батько, — мабуть, можна буде вписати його згодом? — Ні в якому разі.— Ну, то міс Кларк. — Яка Кларк? — Сусана Кларк з готелю „Маркіз Гренбі" в Доркінгу. Вона не відмовиться, коли її попросити. Я, правда, не казав ще їй нічого, але певний, що вона не відмовиться. — Дозвіл дали. Вона не відмовилась і, що ще гірше, живе з ним і досі. А я так і не одержу спадщини в чотириста фунтів.

— Вибачте, сер, — перепросив Сем, закінчивши своє оповідання, — але коли я розповідаю оці неприємності, воно йде в мене, як нова тачка з підмазаним колесом. — І, перечекавши хвилину, чи не буде яких розпоряджень, пішов.

— Пів десятої… саме час… зараз іду… — сказав джентльмен, що його навряд чи треба рекомендувати, як містера Джінгла.

— Час… для чого? — кокетуючи, спитала дівуля-тітка.

— Дозвіл, найкращий з агнелів… повідомити в церкві… назвати вас завтра моєю, — відповів містер Джінгл, стискуючи їй руку.

— Дозвіл! — зашарілась Рахіль.

— Дозвіл, — повторив містер Джінгл.

— Як ви поспішаєте! — сказала Рахіль.

— Поспішаю… все поспішатиме, як одружимось… години, дні, тижні, місяці, роки… поспішати!., вони летітимуть як пароплав… як паровоз… тисяча кінських сил… ніщо не спинить.

— А чи не можемо ми одружитись ще перед завтрашнім ранком? — спитала Рахіль.

— Неможливо… повідомлення в церкві… сьогодні дістанемо дозвіл, завтра — весілля.

— Я так боюся, що брат знайде нас.

— Знайде… нісенітниця… занадто потрусило при падінні… вжив усіх застережних заходів… вийшли з карети… пішли пішки… найняли кеб... спинилися тут… найвідлюдніше місце в світі… в Боро прийде наостанку… чудово задумано… надзвичайно. Ха… ха… ха!.. дуже.

— Тільки не баріться, — ніжно попросила дівуля, коли містер Джінгл насунув на голову капелюх.

— Бути довго без вас? Жорстока чарівнице! — містер Джінгл грайливо підскочив до дівулі — тітки, відтиснув на її губах чистий поцілунок і, пританцьовуючи, вийшов з кімнати.

1 ... 21 22 23 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посмертні записки Піквікського клубу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Посмертні записки Піквікського клубу"