Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Чекати довелося два дні.

Тим часом особисто поїхала в «Ольвію» та познайомилася з Тітонькою Совою, яку насправді звали Тетяною Данилець.

— Знаєте, що таке Ольвія? — запитала, коли принесли каву.

— Щось пов’язане зі щастям, — кивнула Віра, розламуючи над чашкою довгастий пакетик цукру.

— Можна сказати й так, — собі Тітонька Сова цукру не сипала. — Я не звідти, — гойднула головою в бік вікна. — Очаків, чули?

— Навіть була один раз. У відрядженні.

— Історична Ольвія колись була там. Але не суть, — вона ковзнула поглядом по своїх нігтях, мовби перевіряючи, чи не сталося нічого з манікюром. — Назву фонду придумала я, бо теж колись перебралася в Київ, як то кажуть, за своїм щастям.

— Ви самі все це створили?

— Я не маю стільки грошей, — вона поправила окуляри. — Наколядувала, як кажуть. Ми під дахом такої собі «ТПФ», знайома назва?

— Щось чула. Банк наче?

— Є й банк, — вона зиркнула на нігті тепер уже іншої руки. — Товариство Промисловості й Фінансів, так зветься. Досить велика корпорація, інтереси в різному бізнесі, тут і на Заході. З Росією, до речі, вони стосунки розірвали відразу після Криму.

— Та мені яка різниця...

— Для довідки, — суворо відказала Тітонька Сова. — Ви ж з поліції.

— А не з політики, — підхопила Віра, народивши кострубатий каламбур. — Мене мало обходить, на чому та з ким ця ваша «ТПФ» робить гроші. Мені так чи інак нічого з них не перепаде. Отже, благодійний фонд «Ольвія». Троє дівчат з окупованого Донбасу, які в різний час зверталися до вас по допомогу. В чому вона полягає, до речі?

У голосі хазяйки кабінету почулися ніякові нотки.

— Ну, як то кажуть... — знову уважно роздивилася кінчики нігтів, — Чародіїв не існує, чудес ми тут не робимо. Про нас знають всюди, де є служби по роботі з внутрішніми переселенцями. Звісно, люди йдуть сюди з надією вирішити свої проблеми раз і назавжди. Не лише сюди, ви ж розумієте.

— Ближче до діла, будь ласка, — аж тепер Віра повільно розмішала цукор ложечкою. — Чим допомагаєте?

— Реєструємо кожного. Фотографуємо тут же. До речі, зверніть увагу на якість фото цих дівчат.

— Це має аж таке значення?

— Для нас — так. Їх робить син нашого спонсора, Андрій. Чудовий, оригінальний, своєрідний фотохудожник. Витрачає час на таке, не гребує.

— Мило з його боку. Андрія цікавлять лише молоді відвідувачки?

— Не треба іронії. Хоча... Ваше право, — вона махнула рукою, даючи зрозуміти Вірі її власну безнадійність. — Все заносимо в базу даних, котра є у відкритому доступі. До речі, Верига-молодший не просто фотограф.

— Як це?

— Фотохудожник. Відчуйте різницю. Ну, серед дівчат заразом шукає моделей. Запрошує на сесії, ще й гроші платить. Злочин?

— Ні.

— Дякую. Хоч щось у нас не злочин, — вона стисла губи, перевела на іншу тему. — Людина, яка до нас звертається, отримує одноразову фінансову допомогу незалежно від віку. Й не має значення, робив фото Андрій чи наша офісна працівниця. Власне, тут витрати закриває, як розумієте, наш спонсор.

— Яка сума?

— Три тисячі гривень.

— Не густо.

— Скажіть це матері двох дітей, яка там, — знову кивок за вікно, — залишила все. — Вона заговорила жорсткіше, вже не виправдовувалася, а мовби викладала правила поведінки на своїй території. — Ми не надаємо житла, але даємо адреси, де в принципі готові прийняти бездомних. Умови, як то кажуть, посередні. Зате дах над головою, є куди повернутися з роботи. А роботу ми так само пропонуємо — маємо контакти з різними службами, котрі допомагають з працевлаштуванням. Хто хоче — той працює. Кого не влаштовує — шукайте кращий варіант або чекайте.

— З моря погоди?

— Навіщо ви так? — Тітонька Сова похитала головою. — Всі дані, зібрані тут, розсилаються рекрутерам. Кожен, хто до нас приходить, зазначає в анкеті фах. Або — якої роботи хотів би. Ми моніторимо ринок праці, пропонуємо кандидатів. Час від часу комусь щастить.

Віра допила вистиглу каву одним великим ковтком.

— Непогано ви тут влаштувалися.

— Це ви про що?

— Та ось про все це, — вона обвела рукою перероблений з кімнати кабінет. — Багатий дядя дає зарплату, відкупається прийнятними для себе сумами й гордий із власної рятівної місії. Ви, Тетяно, по суті своїй посередницька контора. Благодійність — оті самі три тисячі в одні руки. Дев’яносто три євро. І під офісом черг нема, за ці гроші не б’ються. Значить, не так уже й широко відомо про «Ольвію». Знати б, що тут кожному біженцю гроші дають, навіть раз, не більше — винесли б двері й вікна і каменя на камені не лишили б, хіба ні? — наразившись на вороже мовчання, щільно стулила губи, тепер теж говорила жорстко: — Не візьму гріх на душу. Не казатиму, що ваша «Ольвія» — чиєсь гарне прикриття.

— І що ж прикриваємо?

— Поки не знаю. Але якщо дізнаюся й зможу довести — сюди прийдуть інші люди. Поки працюйте, як завжди.

— Коли так, вам, мабуть, краще переговорити з Веригою.

— А це хто?

— Голова правління групи «ТПФ». Верига Анатолій Євгенович.

— Ага. Тато вашого позаштатного фотографа-волонтера, Вериги-молодшого.

Тітонька Сова зітхнула й похитала головою.

— Це стосовно незрозуміло якого прикриття. Я зверталася до різних багатих та впливових. Відгукнувся лише він. За вашою поліцейською логікою, міг мати в цьому всьому, — тепер настала її черга обводити кімнату рукою, — свій лихий інтерес. Ми ж, як ви, Віро Павлівно, мудро здогадалися, лише посередницька контора.

Відсунула порожню чашку на середину столу, підвелася.

— Неодмінно знайду час та познайомлюся з паном Веригою. Нагадаю, що лише в Києві десятки подібних благодійних фондів, створених для підтримки тих, хто тікає від війни. І зауважу: лише ті, хто звертається до закладеної ним «Ольвії», зникають, аби знайтися мертвими й скаліченими.

Тітонька Сова не підвелася — рвучко підскочила.

— Не пересмикуйте! Це гра з фактами! Підганяєте задачку під відому тільки вам відповідь!

— Я лише озвучила очевидне, — спокійно сказала Віра.

Й подумала тоді: один-нуль.

5