Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Жодна не збрехала, заповнюючи анкету в «Ольвії».

Номер перший: Наталя Малахова. Двадцять один рік, з Єнакієво. Вдома лишилися батьки. Вчилася у Донецькому університеті, економічний факультет. Не закінчила, після виїзду не пішла в жоден інший навчальний заклад. Забралася геть, бо її місцевий наречений подався в ополченці і його вбили свої ж — сварка на ґрунті мародерства, не так поділили здобич.

Номер другий: Галина Чуднівська, двадцять три, Дебальцеве. Їхній будинок розбомбили взимку дві тисячі п’ятнадцятого. Батьки і старший брат подалися до родичів у Курську область. Дівчина працювала офіціанткою в місцевому кафе, після захоплення міста вирішила триматися там далі, бо її місце роботи дивом уціліло. Чому раптом втекла, чому не до своїх, а в Київ — хто-зна.

Номер третій: Людмила Токмакова, двадцять два, Донецьк. Співала в ресторані, жила в місті й непогано як на нинішні обставини заробляла. Потім виник якийсь конфлікт, його природу не уточнили, та Вірі воно й не треба. Важливіше знати: дівчина тікала, в чому була, рятуючи власне життя. А маму й батька за кілька днів забрали кудись люди в камуфляжі, після чого родичі й сусіди їх не бачили.

Переваривши відомості, Віра знайшла відповідь, чому жодну з трьох дівчат ніхто не шукав. Кожна вказала контактний телефон, та лише Галя Чуднівська додала адресу, за якою мешкала. Вже перевірили, там жила її подружка з бойфрендом, дівчина кантувалася на кухонній підлозі зо два місяці, потому похвалилася — зніматимуть із кимось там квартиру гуртом, забрала скромні пожитки й більше про себе не нагадувала. А подружка мала свого життя по вінця, аби озиватися до Галі. Яка встигла набриднути, бо третя ж зайва.

Кожна жертва виживала сама, по можливості ні за кого не тримаючись і не скиглячи.

Ох, як же Вірі Холод це знайомо.

Донбаські характери, так гартувалася сталь.

Розірвані зв’язки з домом. І нових катма.

Зникни кожна така людина — не помітить ніхто.

Що далі Віра жила з цим, то більше переконувалася: вбивця, хоч би ким він був, кожен свій вибір робив не випадково. Чудово знав — найближчим часом за жодною з дівчат не шукатимуть і напевне не плакатимуть. А це означає: він навмисне обирав дівчат, котрі втекли від війни. Яких носило, мов перекотиполе.

Готових піти до всякого, хто обнадіє допомогою.

Зненавиділа ще сильніше, хоч навряд таке можливо.

Незважаючи на з’ясовані обставини, слідство товклося на місці.

Аж поки у лютому не знайшовся ще один труп.

Усе те саме. А скинули його вже без особливих фантазій: у чагарях біля ставів, поруч із Московським мостом.

Віра думала недовго. Відразу особисто навідалася в «Ольвію», де зустріла неприязну Тітоньку Сову, котра почала з дивної погрози викликати на неї поліцію. Зрозумівши ляп, скоренько виправилася, гукнувши кремезного охоронця в хакі з великим фірмовим шевроном на рукаві та грудях. Холод зауважила варту й у свій перший прихід, та знизала плечами: зараз приватна сторожа стоїть навіть у житлових будинках. Тепер же запам’ятала назву «Яструб», виконану в наближеній до готики манері.

Не скандалила. Забралася геть, аби того ж дня повернутися з групою та ордером. Заразом перевірила «яструбів», раптом відкривши для себе цікавинку. Охоронну фірму за такою назвою без малого два роки тому створив та очолив колишній працівник карного розшуку, більш того — екс-начальник убивчого відділу Святошинської управи Тимур Нагорний. Серед підлеглих, тобто — в штаті, переважно бійці «Беркута», розігнаного після перемоги Майдану. Досвідчені бійці, одні з кращих. Та найбільш озлоблені на все, що відбувалося довкіл.

«Беркутів» зробили крайніми всі. Вони три зимових місяці виконували наказ, охороняючи громадський порядок від тих, хто його порушує. Все просто, як апельсин. Бійці мали право застосовувати зброю, як стражі порядку в усьому світі. Але чомусь у Франції поліція розганяє знахабнілих порушників струменями з водометів і це є нормою, яка не викликає сумнівів у законності. Натомість дії «Беркуту» в Києві засуджують у тій самій Франції, й не лише там. Та менше з тим, порушникам ніколи не подобається застосована проти них сила. Бійці не розуміли, чому за них не заступилися ті, кого вони захищали й чиї накази виконували. Дотепер не ясно, хто наказав їм згорнутися того мокрого лютневого ранку, коли на розтрощених барикадах лишилося від сили півтисячі погано озброєних, нехай і затятих, та все одно — морально пригнічених поразками двох попередніх діб брудних майдаунів.

За це їх розформували, позбавили роботи, навіть не компенсували моральних збитків.

Бійці відчували себе зрадженими, нікому не потрібними, тож радо йшли туди, де за їхні навички породистих сторожових псів добре платили.

Ось вам і «Яструб».

Навіть не треба робити зайвих рухів, аби дізнатися: яструби вартують біля офісу «Ольвії» за розпорядженням Нагорного. А той, своєю чергою, підпорядкований разом із фірмою групі «ТПФ». Ще трохи зусиль — і Віра Холод встановила те, що ніколи не ховалося, завжди лежало на поверхні, було на триста відсотків легальним: «Яструб» — структурний підрозділ цієї групи.

Нагорний створив її.

Мільйонер Верига фінансував.

Жодного криміналу. Не підкопаєшся, навіть коли захочеш.

Але Віра відчувала щось, чому не мала пояснення.

Зв’язок філантропа Вериги з колишніми силовиками, котрі калічили та убивали людей не лише на Майдані та навіть не завжди за наказом згори, сумнівний з моральної точки зору. Та мораль — останнє, чим переймаються за подібних обставин. Тож Віра вирішила за прикладом Скарлетт О’Гари подумати про це завтра. Натомість змусила працівників «Ольвії» відповісти на запитання й дізналася те, на що й мала надію.

Четверта жертва так само була в базі благодійного фонду.

Приходила перед Новим роком.

Інна Жарова, місто Горлівка, двадцять чотири роки.

Тут навіть удалося не стукати знову знайомому в Донецьк. Дівчина лишила два контактних телефони. Один не відповідав, зате інший відгукнувся. З Вірою злим голосом поговорив молодий чоловік, який разом з Інною виїхав спочатку до Харкова, потім — до Дніпра, нарешті — у Київ. Жили разом донедавна, аж раптом розсварилися-розбіглися. Інна пішла від нього два місяці тому. Звісно, ображений та покинутий ніде колишню не шукав. Звідки Інна могла дізнатися про «Ольвію», чому саме цим шляхом вирішила податися — теж не мав поняття.

За два тижні — понівечене тіло у квартирі колишнього оперативника. Який у минулому ще й був підлеглим Тимура Нагорного. Та зник із місця пригоди, що можна зрозуміти. Сидітиме біля трупа, якраз...

Але Віра ще не мала відповіді на два питання.

Перше: чи є нова жертва в