Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Час од часу молодий чоловік дивився в її бік. Здавалося, що його зір було спрямовано на щось вдалині за вікном; інші, напевно, вбачали в цьому лише пошук думки, яку намагався вхопити їхній співрозмовник. Але вона, із впевненістю, що здавалася їй непохитною, відчувала, що цей погляд був насправді спрямований саме на неї, і що світло, яке віддзеркалювалося від її обличчя та білявого волосся, затягувало її образ та її саму до таємничих глибин цих очей і до самого серця цього чоловіка. Лише гра поглядів! Нажаль, якщо вона й розпалювала їх уяву, то не вгамовувала пристрасті, яку народжувала в них. Ці хвилюючи сигнали не лише не були в силі вгамувати в Алікс бажання наблизитися до молодого чоловіка, а ще й підсилювали це бажання день-у-день. Він не робив нічого, аби подолати відстань, що їх розділяла, а їй заважала це зробити подвійна перепона — то було її положення у світі, та природна цнотливість її статі.

Утім, одного вечора, скориставшись своєю власною матір’ю як ширмою доброчесності, Алікс наважилася мало не звернутися до молодого чоловіка, коли він заходив до консульства. Жінки гуляли у маленькому садку. Коли лікар проходив повз них алеєю, Алікс досить голосно, щоб почув Жан-Батіст, сказала, дивлячись на кущ, біля якого він опускався того разу на коліна:

— Чому б вам не спитати в цього месьє, який так добре знається на рослинах, назву того чагарнику, котрий ми помітили вчора, і про який досі не знаємо, звідки він походить?

Жан-Батіст зупинився, щиро привітав їх, і спокійно відповів:

— Я теж його помітив. Уявіть собі, що це невідомий вид, про який сам Джон Рей не пише у своїй ботаніці. Я знайшов згадку про нього лише в одній старовинній єгипетській книжці. Здається, що цей вид більш відомий на півдні. Рослина не буває вищою за цю і цвіте лише раз у житті, червоними квітками, упродовж кількох хвилин. Дехто вбачає в цьому пояснення того біблейського уривку, де йдеться про славетну Неопалиму купину.

Останні слова він вимовив, дивлячись дівчині просто в очі. Тут уже довелося спалахнути їй самій. Він одразу ж відкланявся та пішов.

Мадам де Майє, яка не помітила збентеження своєї доньки, ще довго повторювала це тлумачення Євангелія, яке дуже їй сподобалося. Лише наступного тижня, коли вона розповіла про цей випадок своєму духівнику, той роз’яснив їй, що подібні символічні чи наукові трактування Святого Письма виходять з-під пера кабалістів, або не менш безбожних філософів.

Напередодні від’їзду Алікс спало на думку, що ці веселі та безладні дні незабаром скінчаться, а вона так і не сказала жодного слова тому молодому чоловікові, який може й не повернутися з цієї небезпечної подорожі. Може, якось спробувати щось зробити? Як завжди перед тим, як переступити той поріг, що відділяв мрію від дійсності, вона вагалася. Розуміла, що в неї немає хисту до справжніх життєвих справ, переконувала себе, що всі ті почуття, погляди, думки, котрі вона приписувала молодому чоловікові, народжувалися в її уяві. Вона ж навіть жодного разу не зробила спроби поговорити з ним, передати йому записку. Зроби вона хоч один крок до нього, він, напевно, розвіяв би її оману. Чого бажаєте, щоката редиско? Ким себе вважає ця товста півонія? То що ж, тим краще. За відсутністю доказів, але також і спростування того, що вбачалося Алікс, вона могла надовго зберегти у цілості запас ілюзій, мрій та милих серцю думок, котрі накопичила за ці щасливі дні. На більше вона ніколи й не сподівалася.

Жан-Батіст, у свою чергу, перебував у найсильніших сумнівах. Він вирушав у подорож, яку пристрасно бажав здійснити через свою любов до пригод та нових відкриттів. Готувався до неї з захопленням. Та ось ця зустріч з молодою дівчиною народила в його серці щось схоже на таємний сум, який позбавляв його тієї повноти щастя, яку він мав відчувати.

За журбою їхньої першої зустрічі на мосту через Каліш, за зухвалими мріями другої зустрічі послідували часті відвідини та щоденні побіжні побачення. Жан-Батіст міг тепер подовгу дивитися на те, що він спочатку лише примітив, і міг розгледіти всі риси дівчини, чиє ім’я відтепер знав. Аніскільки не розсіявши першого враження чарівної таємниці, ця близькість лише підтвердила його, підсилила та зробила настільки живим, що воно вже оселилося в його мріях. Коли він не бачив Алікс, йому вже її не вистачало.

Різниця у походженні, яку він одразу ж відчув, яку — гадав він потім — можна буде з легкістю не помічати, тепер звела між ними нездоланний мур, який, однак, щодня долали їхні очі. Жан-Батіст був розгублений.

Ці збори та щоденні зустрічі тривали лише упродовж якогось тижня. Цей відрізок часу, відзначений неясним збудженням скорого від’їзду, не годився для розбору почуттів. До того ж, кому довіритися? Метр Жюремі плекав глибоку відразу до подібних сюжетів, і не знав середини між протестантською суворістю та безсоромністю солдата. Крім нього Жан-Батіст, котрий вислуховував сповіді всього міста, не знав нікого, хто би міг вислухати його. Він раптом зрозумів, що є найсамітнішою та найнещаснішою людиною в світі, і ця думка, яка народилася в нього під час підготовки до такої неймовірної подорожі, а доти ніколи не виникала, дала йому уперше в житті відчути суперечливу насолоду співчуття до себе самого. Напередодні від’їзду, під вечір, він пішов до арабського міста, зустрів дві весільні процесії, які виходили з Аль Азару, та увійшов до саду Рода.

Там росли товстенні сагові пальми, великі мангові дерева з покрученими стовбурами та стрункі суворі акації, і тому це було єдине місце в усьому Каїрі, яким можна було б замінити той Оливковий сад, де могла спокійно поміркувати людина, котра збирається полишити подібних до неї. Проте, ступивши під оці безлюдні зводи, Жан-Батіст одразу ж відчув, що не має жодної схильності до невтішного відчаю. Олійні рослини саду розточували свої важкі запахи у розігріте грунтом повітря. Старі босі садівники задумливо поливали молоді саджанці, і вода, збігаючи на суху землю, створювала тихий та приємний звук. Дні поки що стояли довгі; ця надвечірня година, вже після заходу сонця, купалася в ліловій тіні та не думала закінчуватися. Жан-Батіст сів на лавку, засміявся сам з себе через те, що дозволив журбі поглинути цілу годину свого життя і присягнувся, що ніколи більше їй такого не дозволить.

Потім він спробував подивитися на все якомога спокійніше. По-перше, збагнув, що йому просто не вистачало досвіду. Хоч він давно, і