Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"

Походить Люба, подивиться, та й знов вертається у свою хатину; учить свої книжки чи листи пише: тільки й одрадості, що ті листи, хоть у їх поговориш трохи з своєю душею.

Докучило Любі ходити все в один ресторан обідать, перемінила для розмаїтості… Скінчить обідать, перегляне часописи, — все пак німецькі чи які французькі з карикатурами, — розглянеться нишком на публіку, — все пак тобі та чужина і самі мужчини. На Любу зглядаються трохи здивовано, з цікавостю, але й з найвеселіших ніхто не важиться причепиться: бачать-бо панове добродії, що ся junge Dame із стриженою голівкою не такого розбору, щоб її зачіпати…

Раз Люба тільки що почала свій обід, як прийшло двоє паничів: один низенький чорнявий, другий високий русявий, і сіли біля того стола, в даль тому кутку, де обідала Люба. Паничі, либонь, були німці; Люба чула, як вони сказали скілька слів кельнерові дуже чистою німецькою мовою, і не звернула одмінної уваги на своїх сусідів. Чи вони гарні, чи які, що ж їй за діло! Аж ось вони почали говорить поміж собою. Люба аж їсти перестала, головка її самохіть повертається в той кінець, де сидять паничі, — аж ніяково їй, що вона звертає таку увагу на їх. Про що ж таке говорили ті сусіди, що Люби так пильнує їх розмову? Про речі якісь-то свої, Люба навіть не розбере, про що саме, бо чує якийсь уривок бесіди. То чого ж вона, справді, все поглядає на сусідів з такою найживішою цікавістю в обличчі? Того, що Люба почула ту мову, котрої вона не чула так давно і всього менше сподівалася почуть тут. Паничі між собою говорили по-руськи, та коли б по-руськи в розумінні по-російськи, а то по-малоросійськи, як зважила в своїй думці Люба; і ще коли б ті хлопці примішували жартома по скілька малоросійських слів, а то так цілком однією тією мовою говорили і так вільно, так просто. «Що се таке?» — міркує Люба. Інші слова й звороти здаються їй чудними, чує вона «переконаннє», «відносини», «ся починає», «буду мусів», — а все ж спільна мова таки малоросійська, що чогось аж серце похвачує. А паничі, говорячи серед німців тою мовою, незрозумілою для окола, розмовляють з такою певністю. Говорять собі і не постерегають, не знають, що ота мовчазна, тиха сусідка так вислухає їх.

— Дай-но мені, Бучинський, оту часопись! — мовить по скінченому обіді чорнявий панич русявому.

«Часопись», — переказує в думці Люба. Не газета, а часопись… Бере Люба й собі «часопись» якусь там, та мало що читає: все зайнята тими паничами. А вони посиділи, розплатилися, знов заговоривши з кельнером гарно акцентованою німецькою мовою, і пішли собі.

Другого дня Люба з охочою думкою сідала обідать на тому самому місці, та паничі не приходили. Трохи Любі й досадно на теє… Аж от і знов зустрілася, там же таки, з русявим (Люба й імення його згадала: «Се той Бучинський», — подумала вона). Бучинський був сам, без товариша, і сидів мовчки. Люба так і не почула від нього в той день ні слова; споглянули тільки одне на одного. «Ну, нехай же я його ще зустріну, я до його сама заговорю! Що ж таке!» — думає Люба й дійсно перший раз, що здибалась, заговорила:

— Будьте ласкаві, дайте мені сю газету! — «Часопись» таки не зважилася сказати…

Тепер уже й Бучинський здивувався не менше, як Люба колись. А Люба сидить, почервоніла така, читає… Далі якось-то розговорилися, узнали одне про одного, хто й що. Отже, Люба довідалась, що Бучинський був віденський студент, родом з Галичини, русин. «А, от воно що!» — думає Люба, і все цікавішим робиться для неї той хлопець, чи панич, як називала його в своїй думці Люба. І справді, вигляд Бучинського був далеко елегантніший, ніж російських студентів: високий лискучий циліндр, білі стрімкі комірці, складне чепурне убрання, старанніше пригладжені волося й уса, галантна манера — в усьому тому видно було європейця; але знов, коли Люба приглядалась до того добродушного обличчя, до того простого щирого погляду сірих очей, щось таке своє, рідне повівало на її самотню душу. Найпаче ж та мова! Люба просто заслухувалась її!..

Поговорили, розійшлись. Та й знов зустрівались, ходили вже вкупі й по місту. Бучинський, що скілька років прожив у Відні, звичайно, добре знав місто і ото ласкаво показував Любі, водив її, де вона ще не була, радив, де що ліпше купити. І все говорили, розмовляли так охочо! Коли приходилось одповідать, Люба трохи затруднялась, та таки часом і не трохи, а просто мусила переходить на російську мову… Вона так одвикла од малоросійської мови! Хоч вродилася в ній, зросла в ній… Але ж у Цюріху Люба так мало чула й вживала її, навіть у своєму ближчому товаристві. Часом, було, говорять з Кузьменком або й з Корнієвичем по-своєму, але й то так, у жартливій звичайній бесіді, а як тільки, було, переходять на поважніші речі, так зараз і мова міняється — переходить на російську…

Тож тепер, як прийшлось говорити з Бучинським однією, тою рідною мовою, Люба затруднялась… І її просто брав сором перед тим інтелігентним русином: він говорить так вільно, ні трошечки не запинаючись, про що тільки схоче, а вона… мусить добре подумати, перше налагодитись, а тоді вже казати, ніби перше переложитн в думці з російського, та й то се далеко не завжди зуміє переложити — не стає слів, і виходить щось таке перісте! Не знать що, аж самій досадно! Бучинський не сміються і того, удає, що не замічає ні того затруднення, ні тої строкатості в мові, тільки часом мимоволі з'являється у нього чуть-чуть замітний усміх, котрий він зараз же ховає. Але Люба той усміх чує душею, хоч і не бачить… І так би їй хотілося говорити краще, по-його. І не через те кидає вона знов російську мову та переходить, як уміє, як здолає, на українську, що хотіла б «підладитись» тому новому, цікавому товаришеві, а просто вона почуває, що се органічна мова його бесіди і що так треба, що говорить з ним по-російськи просто не випадає, власне, таки аж соромно якось! Чого ж він уміє, а я ні! Вони виробили собі свою мову і для культурної потреби, а ми? Переходимо зараз на російську, коли заводимо поважнішу бесіду! Так негоже!

«Просвіта», «напрямок», «враження», — підчеркує Люба в думці вирази Бучинського, котрі їй здаються такими новими