Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І Люба все слухає свого нового товариша, того патріота й демократа, чи пак «народовця». От вони сидять увечері у кафе, п'ють віденський «melange» — каву на молоці — і розмовляють щось таке про народну словесність. Якось прийшлось до речі, і Бучинський розказав цілу народну казочку, свою, русинську, отам-таки сидячи, серед «німоти», й розказав. Що за мила казочка! Який хороший склад, який знакомий, добірний юмор! Деякі слівця й тут нові для Люби, та такі вони зрозумілі, такі гарненькі! Люба сміється, і очі їй сяють найщирішою утіхою. Двоє добродіїв німців, що сидять близько нашої пари, либонь, думають, що то «кохана пара», що той вродливий хлопець говорить тій junger Dame які-небудь «романсові речі», коли вона так втішно слухає, так од серця весела; але панове споглядачі помиляються, нічого «романсового» ні Бучинський, ні та панночка і в думці не мають!
Завтра Люба з утіхою ждатиме, що от стукне в її двері той новий рідний знакомець, щоб іти вдвох у місто; та коли вони, вітаючись, привітно, ласкаво стискають одно другому руку, то не залицяння об'являється в тому: то братерськи вітається галицький русин з сестрою українкою.
А заняття наукові йшли в Люби своїм ладом. Незабаром дійшли до кінця того короткого курсу. Має ще один диплом окремої спеціальності лікарської.
Люба виїжджає з Відня. Бучинський проводить її на вокзал; Люба дякує йому за всі його послуги, котрі він з своєї доброї ласки оказував їй у невідомому великому місті; вона соромиться тільки сказать йому, що в душі своїй вона дякує йому ще їм одну послугу: що коли вона вернеться додому з міцнішими національними переконаннями, то й сим вона мусить завдячувати йому! Люба попрощалася з ним щиро, по-братерськи. Так багацько послуг, дарованих так щиро, безкорисно, можна пам’ятати цілий вік!
XVII
В домочку Марії Петрівни в біленькій світлиці сидять Катерина Пантелеймонівна і Марія Петрівна. Катерина Пантелеймонівна розкинула карти, гадає для Марії Петрівни на червову даму. (Уже ж бо ніхто так не вгадає на картах, як пані Загоровська!)
Ну, що ж там їй вийшло? — питає Марія Петрівна, либонь, сказавши розкинути карти не для себе (бо коли б для неї, то треба ж було б розклади її. на дзвінкову даму!).
Катерина Пантелеймонівна злегка зітхнула, уважно дивиться на карти, — не казать же навмання!
— Та що ж, — мовить вона далі,— нічого собі вийшло!.. Отже, бачите, на серці дорога, осьдечка сповнення бажаннів… тутенька з якимсь інтересом дзвінковий король… Е, тут-бо от і червовий інтерес… гм… Поганенько лиш, що тут умішалася винова восьмачка з десяткою — якась-то досада мається бути, — ну, та се ще нічого!..
Марія Петрівна зазирає на ту кабалу, уповаючи, слухає вироки ворожбитки.
«І чого та винова восьмачка з десяткою замішалися! — думає вона. — А королі? Що ж то за королі? Дзвінковий і червовий!..» — Марія Петрівна зітхає.
— Листа має одержати, — проказує тим часом свій дальший глагол пані Загоровська.
— Якого ж то листа?
— Та так воно показує, ніби з дзвонковим інтересом.
— Може! Хто ж її знає!..
— Та ви ж коли її дожидаєте?
— Та писала, що к десятому буде, а вже п'ятнадцяте! Хто ж їх знає!..
— Се то правда, що їх не вгадаєш! — мовила пані Загоровська, мішаючи карти. — От і мій Кость мав же приїхати, та потім повіявся в Париж! І нащо ще йому в той Париж! От чистий батько: теж отак, було, віється, коли не в Полтаву, то в Харків, а ні, то хоть у Ромен поїде, як на гроші розживеться! Все йому, бачите, скучно було! Ет! — Пані Загоровська гнівно одвернула голову набік, дивиться собі кудись у вікно своїми чорними очима.
Поговорили. Марія Петрівна знов береться за панчоху, котру вона плете для Люби («Певне ж, там Люба так обідралася, що страх!»). Міркує ж, міркує, а далі думає, що пора б уже Катерину Пантелеймонівну напоїти чаєм. «І чом Тетяна не дає самовара? Вже ж би повинна з річки вернутися!»
Марія Петрівна тільки що хотіла встать та піти довідаться, як у хату прожогом вбігла Тетяна, несамовито кричучи:
— Пані!.. Панночка, Люба приїхали!!
Марія Петрівна тільки затрусилася, плетіння випало з рук., Далі встала, не знає, що їй і почати…
— Осьдечка! Тут вони!.. У дворі! — мовить перериваним голосом Тетяна. Я йду з річки… а вони їдуть!..
Надворі, під ґанком, стоїть жидівська балагула з полотняною будкою. З неї швидко вилізла європейська мандрівниця Люба, біжить у хату.
— Мамочко!! — І упала в тремтячі обійми материні.
Марія Петрівна так і прикипіла до своєї доні: обіймає, цілує, сльози біжать із очей. Чи ж то не радості дождалася, ні!.. Дивиться потім на свою Любу — щось вона мовби виросла, якась інша зробилась… Та ні ж бо, се вона, Любочка мила, дорога!..
В господі заметня: бігають, зносять пакунки Любині. Прибігла й куховарка Уляна, й чоловік Тетяни, що вернувся з москалів та живе у дворі в Марії Петрівни. Вийшли з хати й сусіди, що займають домівку в меншому будиночку Марії Петрівни, — почули, бачите, що приїхала її дочка з-за границі, так хотять побачити, яка там вона, та дочка: он вона стоїть на ґанку, сміється з Тетяною.
Знов Люба в хаті, ходить усюди, розглядається; чогось ті хати мовби менші, нижчі стали!.. Та ні-бо, вони такі й були! І сволоки ж бо так само виступали!.. Дивиться Люба, щебече:
— Ну, що ж, мамочко, як же ви маєтесь?
Щось тая мама мовби постаріла значно, зігнулася трохи, сивого волосся більше… Та ні, як придивитися — та сама, люба, добра мама!.. Здається, й чіпчик той самий на голові, що був тоді… тоді, як Люба виїздила з дому…
Біжить Люба через тильну половину:
— А як же у вас у дворі, Тетяно? Чи так, як було? Піду подивлюсь!
— Та й подивіться! — одмовила Тетяна,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Товаришки, Олена Пчілка», після закриття браузера.
