Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розглянулась Люба у дворі, заглянула через тин у садочок, пішла над край подвір'я: он там, між будовами, одкривається той самий знайомий краєвид… Широко розлігся він під промінням західного сонця! Он і річка, он і луки, он і бір далекий, синій!.. Мовби трохи змінилася річка: більше виступають білі коси піскові, більше розрослися верби он там, на заломі; а все ж переміни в цілому нема: се він, той самий краєвид, ті самі місця!.. Люба сама не знає, чого у неї защеміло серце, мовби жаль чогось, мовби якась чула турбота підступає. І знов так тепло робиться в душі: той рідний куток так привітно, любо простягає свої обійми!
Вернулася Люба в хату, сідає за накритий стіл, коло матері та Катерини Пантелеймонівни, щось каже матері з таким світлим виразом в обличчі.
— А не бачили там в останній час мого Костя? — питає пані Катерина.
— Ні, бачила ж ото перед виїздом! А потім же він у Париж поїхав.
— А швидко ж він додому буде?
— А я ж почім знаю? — мовить Люба, засміявшись.
— Та вже ж таки приїде, довідається! — потішає Марія Петрівна Катерину Пантелеймонівну.
— Сподіваюся, сподіваюся! — каже та.
Береться Марія Петрівна наливати чай, та й згукнула:
— Оце, боже мій!.. Що ж се я?! То ж, бачите, не тямившись, чаю всипала, а води забула налити, так той чайник і стояв на самоварі!
Сп'ятилась Марія Петрівна, сміється Люба й пані Загоровська, сміється голосно й Тетяна.
— Слухайте лиш, Любочко, — питає знов Катерина Пантелеймонівна, — чи то правда, що Братової дочка йде заміж за німецького професора? Мати хвалиться, що листа прислала.
— А правда ж, правда! — одказує Люба. — Вже досі й шлюб узяла, бо то ж мало буть коло сього часу.
— Бог знає що! — провадить Загоровська. — І чого ж таки вона за німця йде?..
— А хто ж її зна! — одмовляє сміючись Люба. — Сподобався!..
XVIII
В одному з тих сіл, що видно оддалік з тої гори, де подвір'я Калиновських, Любі удалося одержати місце «фельдшерицы», чи «хвершалки», як говорили селяни. Больниці-то нема, а місце хвершальське все ж таки є, на цілий участок із скількома близькими селами. І без больниці праці доволі! Аби хіть!
До старої Калиновської приїхала гостювати старша дочка з дітьми, то й не самотно в її господі: повно дитячого щебету! Та й Люба ж недалечко, приїздить частенько одвідати своїх; отоді вже гомону того, та сміху, та жартів! Діти опадуть Любу, бере вона їх на руки, старші теж обступають; тільки тіткою не хотять звати. Люба, та й годі! Та дарма, нехай і так!
Одвідає Люба своїх, перемінить книжки у бібліотеці, поговорить із офіцером Богдашевичем «про високі речі» та й знов «униз», туди, в своє село. Домівку найняла у хвершалової вдови, Малинчихи, Ганни Марківни; світличку та кімнатку займає і обід бере у Ганни Марківни. Лікарствує ж Люба; хто вдається до неї, того й корує; та не повинна ж ото й ждати кожен раз, поки вдадуться, мусить і сама довідуватися по участку, чи все гаразд. Вдаються потроху селяни, далі все й більше та більше. Люба не раз чула, що ті мужики такі «страшенно неймовірні», так «уникають від най щиршої охоти найдобріших лікарів пособляти їм»; але вона швидко побачила, що то була просто-таки неправда або правда непровірена, недосвідчена!.. Бо таки як, справді, наважитись підходити до селян з порадою та подавати її по щирості й уміло, то зовсім ті селяни об'являються не такими неймовірними і не так уже цураються порятунку!..
Пішла чутка й по панах про ту хвершалку. Отже, маєте собі, пани ще «неймовірніше» споглядали на ту жінку-лікарку, ніж мужики… У найліпшому разі здвигали плечима… Та потім потроху почали вдаватись, которі ближче були по сусідніх селах; і сих, бачите, неймовірних удалось переконати, пересвідчити правдивою статочностю й умілостю!..
Лікарює панночка; здалася й віденська наука, пройдена при клініці: кличуть то сюди, то туди на пораду, як то баби кажуть, «положити душечку на подушечку»; а скільки тих бідних жінок, що й без діток слабують та хорують тими жіночими хворобами! Коли б тілько зуміти та здолати всім помогти, що вдаються часом з хворобами тяжкими та задавненими…
В своєму селі вже таки й добре знають Любу, і вона знає багацько господарів, а ще більше господинь по імені. Знає часто, як хто й живе, не тільки чим слабує. То, бачите, воно здалі те селянське життя здається таким одмінним та простим у своєму змісту, а як придивитись добре, от неначе наводячи лупу на окремі сім'ї, на окремі постаті, то зовсім уже воно не так порожнє й одноманітне здається: форми життя й тут об'являються такі багаті, такі різні… Коли схотіти підступить ближче, то й гут об'явиться широке поле і до споглядання, і до праці свого роду…
Люба ж і наводила ту духовну лупу на окольні помиті. От хоть би й зараз, у найближчому (а скати би, найдрібнішому!) її околі — чи не розмаїтні постаті, чи не прагнучі духовного бальзаму? Господиня, тая стара хвершалка-вдова, колись була все ж таки панею, а тепер, при злиднях, і не знає, мовляв, па яку ступить: чи їй панську думку про себе мати, чи з селянками зрівнятись; як же подивиться на Любу, поговорить з нею, то мовби їй і не так соромно, що вона вибилася з платтів, а ходить у простій спідниці… Хлопчик, синок господині, Гриша, вродливий, дотепний, всюди б він устряв, все б він хотів узнати; та куди ж він піде? Що він знає? До панських дітей він не піде: там не приймуть, з мужицькими уже йому не подоба дружитися! Росте хлопчик сам собі, а несвідомий такий, що й читати досі не вміє: «способу» нема, де ж він навчиться? Ото вже Люба, з ласки своєї, почала показувать грамоти, як має вільний час. Далі служниця Ганни Марківни і разом Любина, Меланка, вже на що незначна постать, а й тої життя розмаїте: скільки служила по міщанах у сусідньому містечку, по панах, а далі й роман завела. Як же! З самим єфрейтором, показним таким москалиною. Та покинув москаль, покинув з хлопчиком і пішов собі кудись. Тим же то Меланка так плакала, як Люба читала їй «Катерину»! Плакали й інші, що слухали, та не так… Воно-то Меланчина доля й не зовсім така, як Катеринина: не втопилася Меланка, зосталася жити з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Товаришки, Олена Пчілка», після закриття браузера.
