Читати книгу - "The Russia Conundrum, Mikhail Khodorkovsky"

Моя остання особиста зустріч з Володимиром Путіним відбулася 26 квітня 2003 року. Я попросив про приватну зустріч, оскільки переговори про поглинання “Сибнефти” і переговори з американськими нафтовими компаніями перебували на делікатній стадії. Путін уважно вислухав мене і дав зрозуміти, що підтримує наші плани. Він не згадав про сутичку між нами під час нашого протистояння в Кремлі в лютому минулого року. Лише наприкінці зустрічі він висловив ноту обережності. На кінець року були заплановані парламентські вибори, сказав Путін, і він не хотів би, щоб ЮКОС відігравав якусь роль у цій кампанії. Він попросив мене пообіцяти, що ми не підтримуватимемо і не фінансуватимемо зусилля жодної опозиційної партії. Я відповів, що ЮКОС не бере участі в жодному політичному фінансуванні, але що люди у вільній парламентській демократії повинні залишати за собою право робити пожертви будь-якій партії на свій вибір. Пізніше я чув, що після того, як я пішов, Путін прийшов у лють і звинуватив мене в тому, що я не підкоряюся його наказам.{6} Після нашої публічної конфронтації в лютому ця зустріч стала ще одним ударом по наших відносинах.

Озираючись назад, може здатися, що я був наївним, повіривши запевненням, які отримував від Путіна, але у мене були й інші високопоставлені контакти в Кремлі, які давали мені такі ж обнадійливі сигнали. Це були ліберали, що залишилися в керівництві, люди, які служили при Єльцині - так звана “Сім’я - які, як я вважав, все ще несли факел свободи і демократії. Серед них були прем’єр-міністр Михайло Касьянов і глава адміністрації Кремля Олександр Волошин. Той факт, що вони залишилися на високих посадах після того, як Путін замінив Єльцина у 2000 році, вказував мені на те, що в керівництві все ще існувала фракція, яка вірила в ліберальні цінності і робила все можливе, щоб протистояти домінуванню жорстких оперативників КДБ з “Силовиків”.

Моя сутичка з Володимиром Путіним призвела до того, що битва між лібералами і силовиками в Кремлі досягла апогею, а разом з нею і битва за майбутній напрямок розвитку Росії. У той час як Касьянов і Волошин захищали інтереси приватного бізнесу і вільного ринку, Ігор Сєчін і його друзі переконували президента діяти проти Ходорковського і ЮКОСа. Рішення Путіна визначило б, яка з фракцій Кремля перемогла.

Безпомилкове свідчення намірів Путіна з’явилося в червні 2003 року, коли загін спецпризначенців увірвався до кабінету керівника внутрішньої безпеки ЮКОСа Олексія Пічугіна, перерив його картотеку, конфіскував сейф і повідомив йому, що його заарештовано за звинуваченням у замаху на вбивство. Це був перший постріл Кремля у війні, яка не змусила себе довго чекати, перший чіткий сигнал про те, що ліберали програли силовикам у битві за вухо президента.

Завданням Олексія Пічугіна був захист нерухомості ЮКОСа та боротьба з крадіжками всередині організації. Він був професійним оператором, жорстким, але справедливим, а також сім’янином з дружиною і трьома маленькими синами. Але російська прокуратура виставила Пічугіна безжальним вбивцею, який наймав кілерів для залякування та усунення конкурентів у бізнесі. Його арешт став для нас сигналом, що ЮКОС під прицілом, що Путін і Сєчін мають намір залякати нас, щоб ми стали ще однією годівницею для путінських друзів.

Коли ми відмовилися підкоритися, арешти продовжилися. 2 липня 2003 року генерального директора Групи “Менатеп” Платона Лебедєва забрали з лікарняного ліжка, де він лікувався від серцево-судинної дистонії та хронічного гепатиту, міліціонери зі зброєю та наручниками і відвели до тюремного фургона, що чекав на нього. Лебедєв був моїм давнім діловим партнером і другом, він брав участь у всіх наших інвестиційних рішеннях, фінансовій звітності та юридичних справах. Він був ключовою фігурою в ієрархії наших холдингів, і його арешт став драматичною ескалацією нападу Кремля на нас. Арешт Лебедєва був відвертим актом залякування. Обвинувальний акт, який зрештою був складений проти нього, включав сім окремих статей російського кримінального кодексу, починаючи від “розкрадання майна в особливо великих розмірах організованою злочинною групою, - злісного невиконання судового рішення” і закінчуючи “змовою з метою ухилення від сплати податків з юридичних осіб” та “ухиленням від сплати податків з фізичних осіб і внесків до фондів соціального страхування. - Наступні 48 годин я провів на телефоні, намагаючись отримати пояснення того, що відбувається. Касьянов сказав мені, що розмовляв з Путіним, який попросив його передати, що арешт “не був політичним”. Волошин подзвонив і сказав, що працює від імені Лебедєва. Але ситуація була серйозною. Ні в кого не було сумнівів, що це було цілеспрямоване залякування.

З в’язниці повідомили, що Лебедєв відмовляється співпрацювати зі слідством і вступає в гнівну перепалку, звинувачуючи їх у порушенні своїх громадянських прав і використанні фальшивих приводів для утримання його під вартою. Коли протистояння загострилося, Лебедєва перевели до московської в’язниці суворого режиму “Матроська тиша”, де він утримувався в суворих умовах. Я був наступним у списку.

*Розділ 8

Анатомія корупції

Дії Путіна та його поплічників проти ЮКОСу стали свідченням злочинної природи режиму, який він очолює, злочинності, яка стала ще більш кричущою за останні два десятиліття. Я без вагань скажу, що сьогоднішня Росія - це мафіозна держава. Але я не хочу, щоб англомовний читач неправильно зрозумів, що я маю на увазі. Це тонкий лінгвістичний момент, але коли західна людина говорить “держава”, вона має на увазі всі інституції та державні органи, які керують управлінням її країною. Для російськомовної людини слово “держава” означає дещо інше. Російський термін для західної концепції держави буде нейтральним з точки зору оцінки “державний апарат” або більш негативно забарвленим “бюрократія”. Отже, коли ми говоримо про мафіозну державу, між нами є місце для непорозуміння.

Пересічні росіяни, коли вони стикаються з поганим ставленням з боку нечесних або некомпетентних місцевих чиновників, або думають про відсутність поваги до них з боку системи охорони здоров’я чи освіти, цілком можуть нарікати на те, що “вся держава” корумпована. Але це було б перебільшенням. Ніхто, а тим більше я, не сперечатиметься з тим, що весь російський “державний апарат”, в якому працює близько одного-двох мільйонів людей, є гігантською мафіозною структурою, чимось на кшталт клану Корлеоне, розмноженого до мільйонного масштабу. По всій країні, безсумнівно,