Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

сигарету в попільничці. Хоча випити у квартирі було б затишно, обоє відчули, що слід вийти в місто і вже там чогось випити, знов у якомусь барі. Це порозуміння спантеличило його, порозуміння без слів. Зрадівши своїй спразі, обоє підвелися, хоча, відчув він, приймати гостей опівночі — для неї звичайна річ. Вона погасила торшер. Доти була освітлена вся квартира, а всі двері кілька годин стояли відчинені настіж, відколи вона шукала карту Перу, і то навіть двері на кухню, наче вона боялася зачинених дверей. Дивно, що вона загасила торшер, а потім і люстру на стелі; він стояв у передпокої, поки вона в незастебнутому плащі походжала по квартирі. Вперше вона погасила світло навіть у кабінеті, він бачив її постать із солодким усвідомленням, що вже ніколи не забуде її, — він забуде її, і він знав про це, сидячи на цоколі колони, навколо вуркотіли білі та сірі голуби, а він усе не міг вирішити, треба йому бачити її ще раз чи ні. Він хотів піти. Куди? Він підвівсь, як і вчора, і стояв із руками в кишенях темного вечірнього костюма, як і вчора в її квартирі. Хотілося пити. Це було вчора: обоє хотіли піти. Куди їхати? Вони вже стояли в передпокої, готові вийти, й він лише чекав, поки вона знайде ключі від машини. Тільки в передпокої ще й горіло світло. Озираючись, наче щось могло бути не в порядку, вона вже поклала ліву руку на вимикач. «Ходімо!» — проказала вона, коли його рука, немов прощаючись із можливістю, несамохіть і водночас іронічно, бо ж він знав, що не треба повторюватися, погладив їй рукою чоло. «Ходімо!» — зітхнув і він, і вона погасила світло, й нічого вже не світилося, аж поки засірів світанок. Вона ще стояла в плащі, як увесь одяг, знищений поцілунком, одразу став сміховинним, брехнею з хутра, вовни й шовку, зняти яку не так уже й легко, але ж це заповідь палкої пристойності. Їй доведеться, мовила вона, заплатити штраф, на машину приклеять квитанцію. Вона говорила, а він з очевидним спокоєм виконував дії, які свідчили про обізнаність із жіночою білизною і все-таки зазнали б невдачі без її глузливої допомоги, а йому у тверезій самотності вже здавалося, що по-іншому й бути не могло, ніж так, як звичайно трапляється завжди. Він був тверезий, атож, але без іронії, тверезий і мовчазний. Вуличний ліхтар освітлював стелю, а стеля — кімнату, коли він, добродій у чорних лакових туфлях для театру та білій сорочці з краваткою, і досі з годинником на зап’ястку, але без окулярів, які вона зняла йому з обличчя, обмацував її незнайоме тіло, а вона пальцями відчувала сміх на його незнайомих вустах. Анітрохи не знати одне одного в сфері, вищій від усякої здатності пізнання, — Це прекрасно.

Рівно о десятій годині відкрився музей.

Він заплющив очі, мов дитина, яка каже, що зараз заплющить очі, щоб нічна пітьма не впала їй у вічі й не погасила їх... А тепер сидів на лаві в залі, де світло лилося зверху... Чув свистки з недалекої товарної станції, якої ніколи не бачив, сичання, пахкання і свистки невеличкого локомотива, відлуння свистків, потім гуркіт товарних вагонів зі скрипучими осями, перестук коліс на стрілках, свистки, гальма, відлуння свистків, знову пахкання, тишу, сичання пари. Отак цілісіньку ніч. Коли він знову прокинувся, свистки вже замовкли, а він не знав, де він, і навіть голуби не вуркотіли, — голубів давно вже не було, жодного білого, жодного сірого, жодного голуба... Він сидів на лаві в залі, де світло лилося зверху, а неподалік походжав музейний наглядач і придивлявся до відвідувача: він вочевидь заснув.

Це налякало його.

Мабуть, він проспав лише дві або три хвилини, сидячи, як сплять на залізничному вокзалі або в літаку, з розтуленим, як у недоумка, ротом, зі скривленим обличчям; можливо, по залі ходили люди, якась група з екскурсоводом, ще долинали голоси... Не ніч, не її тіло вночі, а її присутність у залі, де світло лилося згори, постала перед ним, наче сон, вуркотіння голубів скидалося на далекий спогад, і тільки відсутність її невеличкого тіла була реальна; її присутність, поки він стояв, схрестивши руки на грудях, а місто шуміло здалеку, як прибій, глухо, монотонно, хвилями, і ті хвилі були зелені. Мабуть, наглядачеві не подобалося, що він уранці вбрався в темний вечірній костюм, та ще й комір підняв. І справді! Він опустив комір.

Він примусив себе читати: «Гермес. Імовірно, початок III ст. до н. е., почасти реконструйовано, ліву ногу замінено, так само й шию. Про первісну позицію голови точаться суперечки».

Він дивився на позицію голови.

Був вівторок.

Він не знав, що втрачається щогодини, лише відчував, що його спогад тане перед її реальною особистістю, й почувався покривдженим. Водночас це дало йому полегкість. Він вільний. Одного разу схопився за гаманець і перевірив, чи не загубив авіаквиток. Не загубив. О вісімнадцятій сорок він повинен бути в аеропорту. Доти він вільний. Те, що пам’ять повідомляла йому про жінку, яка виповнювала його, було слушне й нікчемне, як опис прикмет, точне, як заманеться, безвартісне, як опис прикмет, незначуще, коли людини немає: колір волосся такий-то, одягає жовтий костюм (але це пополудні в барі, ввечері вона була в білому), носова хусточка чорна, розмовляє з легеньким акцентом, можливо, ельзаска, вік — приблизно тридцять років, струнка...

Наглядач пішов геть.

Інколи він знову чув голоси, хтось заходив до зали, потім виходив, інколи чулося, як десь у небі пролітав літак. Потім знову наставала тиша. А надворі сяяло сонце. Але інколи й хмари застилали чуже місто, він помічав, що раптом сірішало, мармур ніби рівнішав, а потім знову лилося яскраве світло, проступала зернистість мармуру...

Чому він не йде далі?

Сам у просторій залі, впершись ззаду руками, наче розглядав мармурову статую з невизначеною остаточно позицією голови, він і далі сидів на м’якій лаві, раптом дуже самотній. Але не йшов телефонувати їй. Він знав, що могло б статися потім. Настане день, коли вони запитають одне одного, нехай, скажімо, тільки про таке: «Що ти робив (робила) вчора ввечері? Я тричі дзвонив (дзвонила). Де ти був (була)?» Поки що такі запитання безневинні, авжеж, тобі навіть лестить цікавість іншого: таж не дізнатися прагнуть, а лише показати, як тужать...

Тепер він нарешті підвівся.

Щоб не стати рабом майбутнього...

Сміховинно: я підводжуся, сідаю, курю, стою, сплю, прокидаюся, встаю, йду, сідаю, встаю.

Надворі знову вуркочуть голуби...