Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Попереду бачу дім білого кольору, а балкони і правда сірі. Все, як казала Ксю: якісь балкони зі склом, а якісь без. Десь сушаться труси на мотузці. 

— Здається, дощ буде вже зовсім скоро, — Ксю теж дивиться на гору, але ще вище. Туди, де небо такого свинцевого кольору, як в фільмах перед тим, як станеться щось погане. 

— Ага, — піднімаю погляд вище, — так парить. Дощ точно буде.

— З грозою стопудово.

— Ну, нам не страшно, — намагаюся повернути свій настрій, тому посміхаюся. — Ми вже майже прийшли, так? 

— Он той підʼїзд, — Ксю показує в сторону нерівної заасфальтованої доріжки, вздовж якої ростуть якісь рожеві квіти. Ніколи особливо не розбирався в рослинах. Вони для мене розділяються на гарні, негарні і ті, що з фруктами. 

— Який поверх?

— Сорі, але восьмий. І ліфт з ранку не працював.

— О, плюси життя в місті підʼїхали.

— Ну да, це ж тобі не на веранду дві сходинки піднятись, — Ксюша нарешті посміхається.

Ліфт і справді не працює. Я для певності навіть натискаю на кнопку. Ну, восьмий поверх це ж не так вже й високо, так? Але задишка зʼявляється вже на третьому. Поруч так само пихтить Ксю. Я хочу спитати, чи часто ліфт таку свиню підкладає. Але потім розумію, що якщо почну розмовляти, то залишуся тут на сходах. Поглядаю на Оксану і бачу на її обличчі ту саму муку, яку відчуваю сам. Але вона ще й палить! В повітрі зʼявляється та фруктова пара з яблучним ароматом. Він змішується з запахом вологої штукатурки і плісняви, як у підвалі. 

Нарешті на побіленій стіні зʼявляється вісьмірка, здавна намальована фарбою червоного кольору. Тільки вона вже так стерлася, що ледве помітна серед декількох не дуже гарних написів чорним балончиком. 

— Цікаво, — ледь видушую з себе це слово.

— А, то творчість пацана з сусідньої квартири, — Ксю зупиняється біля дверей, витягуючи з сумочки ключі з пухнастим брелоком ядовитого зеленого кольору. — Він потім від баби Іри, — показує рукою на ще одну квартиру поруч, — таких мандюлєй получив, що ще потім кілька днів боявся тут показуватись. 

— А ти за куріння не отримала від неї?

— Вона думає, що це такий новомодний інгалятор, — сміється подруга.

— Душі в тебе немає, — не можу не засміятись у відповідь. 

Ксю відкриває двері квартири, і перший звук, який я чую — чиєсь важке дихання і цокотіння по паркетній підлозі. В тиші під’їзду цей дует здається дуже дивним і навіть якимось моторошним, але я в останній момент згадую, що у Оксани ж є вдома зірка Інстаграму — Джипсі. В коридорі з'являється чорний мопс, який смішно перевалюється з лапки на лапку і, висолопивши язика, дивиться на мене великими круглими очима. 

— Не бійся, він не вкусить, — Ксю присідає на коліна, щоб погладити песика по голові.

— Та я дивлюсь, він — гроза крадіїв, — не можу не посміхатися, дивлячись на це чудо, що висолоплює язика і наче посміхається до мене. 

— Ага, йому пузіко почешеш, і можна виносити все з квартири, — сміється подруга, — якби тут було що виносити.

— Не перебільшуй, — я роззираюся в маленькому передпокою, де одну стіну занімають гачки з верхнім одягом, а на іншій — дзеркало в повен зріст і поличка зі взуттям. 

Мопс в цей час цокотить кігтиками ближе до мене і починає обнюхувати ногу.

— Ти в нас Джипсі, так? — нахиляюся до нього, щоб почухати за мякеньким вухом. 

— Джипсі, — відповідає Оксана, — міг це прочитати і в мене під однією з сотен фоток.

— Думаєш, в мене є час на це? Та й пам’ять на імена в мене так собі. А під час наших розмов ти називаєш його як завгодно, тільки не Джипсі.

— Значить, ти мені лайки просто так ставиш? — дівчина впирає руки в боки. — А не за глибину моїх текстів.

— Що-що твоїх текстів? — підводжуся, з посмішкою дивлячись на дівчину.

— Ой всьо, — Оксана робить вигляд, що образилась, а сама не може втриматись від сміху. — Тепер тобі доведеться платити за проживання. Будеш кожного ранку гуляти з Джипсі, а я буду спати. 

— Покарала так покарала, — я театрально прикладаю руку до чола, — ми з Джипсі чудово проведемо час. І все-таки, Джипсі — це хлопчик чи дівчинка.

— Між ніг йому подивись, йолопе.

Джипсі все ж виявляється хлопчиком. І так, я подивився.

— Ми будемо проводити ранки в чисто чоловічій атмосфері, — кажу я.

— Тобі доведеться його нести по сходах туди і назад.

— Хочеш сказати, що я не впораюсь?

— Хочу сказати, що ти попав, — подруга сміється, і я хоча б на секунду знову бачу її такою, якою Оксана була раніше. — Проходь.

В квартирі відчувається вайб тих часів, коли я ходив до школи. Жодних популярних зараз білих стін, кам'яних поверхонь і мінімалізму. Головна велика кімната, яку у нас називають зал (аж ніяк не сучасна вітальня), має шпалери з рожевими і фіолетовими квітами. Диван і килим, очевидно, підбирали під колір тих шпалер. Під ногами при кожному кроці незвично поскрипує паркет. Незважаючи на те, що на комоді під стіною стоїть освіжувач повітря — такий з паличками — в кімнаті однаково присутній аромат такої собі старовини. Той запах, який відчуваєш, коли приїжджаєш до бабусі в гості. Тільки в'язаних гачком серветок не вистачає і серванта з кришталевими лебедями. Але біля однієї стіни, наче в когось стався приступ сучасності: на новенькому білому столику стоїть ваза з квітами, кілька свічок різної форми. Схоже — це зона, де Оксана робить фото для свого Інстаграму. Наскільки ж ми помиляємося, коли сприймаємо гарну картинку в соціальних мережах за справжнє життя. Хочемо жити, як ті популярні блогери, вдень і вночі спостерігаємо за вилизаними кадрами. А в дійсності, ці кадри робляться в одному куточку старої квартири.