Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Я залишаю свою торбу з речами та рюкзак біля синього дивану і йду за Ксю на кухню. Ця кімнатка зовсім невелика, але з виходом на балкон. Маленький квадратний стіл з двома стільчиками стоїть біля стіни. Джипсі дріботить за нами, щоб опинитися біля своїх металевих мисочок — одна з кормом, а інша для води. 

— Постав вино у холодильник, я покормлю Джипсі, — просить Оксана, дістаючи з полиці пачку сухого корму.

Відкривши холодильник, я ледь стримую себе, щоб не здригнутися. На поличках майже пусто. Лежить якась пачка салату, пів помідора і соєвий соус. Мені знову хочеться закричати на подругу. Намагаюся вигадати цьому якесь виправдовування, але жодного не маю. Не може ж Оксана кожного дня їсти тільки десь у закладах. В неї б просто не вистачило на це грошей. Може, я суджу всіх по собі, але так не повинно бути. В холодильнику має бути якась їжа. Хоча б бляха пачка вершкового масла, щоб вранці до кави зробити собі бутерброд. Я кладу куплене на поличку, але продукти виглядають так осиротіло в порожньому холодильнику. 

— Трошки відпочинемо і ввечері сходимо щось купимо, — дверцята закриваються чуть голосніше, ніж треба.

— Добре, — Ксю не сперечається. — Або можемо щось замовити, як хочеш. 

Хочу, щоб ти перестала вдавати, що все добре — маю велике бажання крикнути рудій це прямо в обличчя. Але стримуюсь. Не хочу образити.

За продуктами так ніхто і не пішов. Після всіх емоцій, потягу, вина мене клонило в сон. Ми з Ксю довго розмовляли. Згадали школу. Я розповідав про училище та спектаклі. Дізнався, що Оксана так і не закінчила останній курс університету. Взяла академ відпустку — це звучало взагалі непереконливо. Але погляд подруги так і казав: Тільки спробуй щось вякнути з цього приводу. Я думав, що відчую свободу у великому місті. Але зсередини наче щось стискає, не дає нарешті видихнути вільно. Не знаю, можливо я сподівався на те, що Оксана мені допоможе. Але тепер мої проблеми видаються такими мізерними, порівняно з тим, що переживає Ксю. 

Це називається розлад харчової поведінки — читаю я пізніше в телефоні, коли вже лежу на розкладеній синій канапі, під простирадлом. Майже всі статті схожі одна на одну. Але, якщо я розумію все правильно, то у Оксани — нервова анорексія. Принайнмі так написано в одній зі статей якогось лікаря. Всі симптоми вказують саме на це: сильна худорлявість, відмова від їжі, тупі відмазки типу я вже їла. Лікар пише, що хворі на анорексію не задоволені своєю зовнішністю, а саме своєю повнотою. Пам’ятаю, Ксю завжди любила себе. Чи тільки вдавала? І тепер мені цікаво, чи то я був таким сліпим, чи то подруга так вправно брехала. Знаю, що дивитися діагноз в Гуглі — це не найкраща думка. Але як інакше? Оксана стає досить агресивною, коли я намагаюся спитати. А Джипсі ще не навчився розмовляти, нажаль. Якщо це дійсно анорексія, то чим я можу допомогти? І знову ж, невже ніхто з її друзів тут не звернув увагу на те, що Ксю так схудла? 

Твою маму…телефон падає мені на обличчя, боляче вдаряє по губі. То я вже починаю засинати, але статті на екрані не відпускають. Все же блокую смартфон і відкладаю на край ліжка. Простирадло опускаю нижче, щоб прикрило тільки нижню частину тіла, адже в квартирі так душно. Навіть відкриті вікна не рятують. В далині чутно грім, що котиться вібрацією. Мені подобається цей звук. Бачу спалах від блискавки і знову чутно грім. Ледь долинає звук дощу, що змішується з музикою вулиці — як їздять машини і трамваї. Велике місто ніколи не засинає. А от мені не заважало б поспати. Треба висунути ногу. Монстрів під диваном я не боюсь. Чудовиська в моїй голові страшніші.