Читати книгу - "Майстер"

Але тепер він був певен, що більше не страждатиме від зневаги театральної публіки, натомість присвятить усього себе, як і хотів, тихій радості написання високої прози. Якби тільки вдалося поринути в роботу, він би насолоджувався днями, проведеними в самотній праці, та щастям, яке надають списані сторінки.

Невдовзі після повернення з Ірландії, коли Генрі з головою пірнув у читання, писання листів і наведення ладу в домі, до нього з новинами завітав молодий друг Джонатан Стерджес, а потім із тією самою новиною прийшов і Едвард Ґосс. Ішлося про Оскара Вайлда.

Усі кілька попередніх місяців Генрі чимало думав про Вайлда. Дві його п’єси і досі йшли в театрах Хеймаркета і Сент-Джеймс. Не важко було підрахувати Вайлдові прибутки. Він писав про це Вільяму, зауважуючи появу нового феномену лондонського життя, цього неминучого Оскара Вайлда, радше успішного, аніж незугарного, радше працьовитого та серйозного, аніж такого, що гайнує свій і людський час.

Однак і Стерджес, і Ґосс прийшли з новиною, що її Генрі не переповів ні Вільямові, ні, тим паче, комусь іще. Обоє друзів полюбляли дізнаватися новини та ділитися ними, тож Генрі зробив вигляд, що кожен із них є першим, хто повідомляє йому про таке. Він зробив це частково з небажання, щоб хто-небудь подумав, що пригоди Оскара Вайлда є предметом частого обговорення в його домі.

Іще перед своїм від’їздом до Ірландії, Генрі чув, що Вайлд облишив усякий здоровий глузд. Він, як хотів, розважався в Лондоні та розповідав про це будь-кому, хто мав бажання слухати. Він був усюди, вихваляючись грішми, своїм успіхом і славою, а також вихваляючись сином маркіза Квінсбері, хлопцем, який своєю глибокою відразливістю пішов у батька, за висловом Ґосса, але з досить приємною зовнішністю, як зауважив Стерджес.

Генрі припускав, що повідомлене його гостями вже давно не є ні для кого таємницею. Він розумів, що стосунки Вайлда із сином Квінсбері є загальновідомим фактом, Але і Стерджес, і Ґосс наполягали, що тільки вони та ще кількоро людей знають усі подробиці, а ці подробиці є такими, що про них не варто говорити навіть пошепки. Генрі незворушно слухав, замовляв для друзів чай і слухав уважно, як делікатними фразами намагаються передати геть не делікатний зміст. Ґосс їх назвав хлопцями з вулиці, але вираз Стерджеса звеселив його дужче. Той sotto voce[12] проказав щось про юнаків із невизначеним місцем проживання.

— Він замовляє їх, як ми — кеб,— закінчив свої пояснення Ґосс.

— За гроші? — невинно поцікавився Генрі.

Коли Ґосс похмуро кивнув, Генрі закортіло всміхнутись, але він теж зберігав похмурий вигляд.

Це не видалося йому ні дивним, ні шокуючим; усе у Вайлдові з моменту першої зустрічі, навіть коли Генрі бачив його в домі Кловер Адамс у Вашингтоні, натякало на існування глибинної таємничості. Якби Ґосс або Стерджес розказали, що Вайлд увечері перевдягається дружиною священика і роздає милостиню бідним, це його теж не здивувало б. Пригадалося, як подейкували щось таке про Вайлдових батьків: чи його мати була божевільною, чи мала буремний дух, чи все разом, а батько надто впадав за жінками, чи, може, то він визначався буремним духом. Генрі вважав, що для людини на кшталт Вайлда Ірландія є замалою, однак її буремність назавжди залишається в душі. Навіть Лондон, де йдуть одночасно дві його п’єси та нуртують усі ці чутки, не вдовольняє Вайлда.

— А де Вайлдова дружина? — запитав він у Ґосса.

— Удома. Чекає на нього з купою несплачених рахунків і двома малими синами.

Генрі не міг собі уявити місіс Вайлд і сумнівався, щоб коли-небудь із нею зустрічався. Він навіть не знав, щоправда й Ґосс також, чи була вона ірландкою. Але думка про двох маленьких синів із зовнішністю янголяток, за висловом Ґосса, надзвичайно вразила Генрі. Він уявив собі цих двох янголяток, як вони чекають на повернення свого жахливого батька — і зрадів, що не знає, як звати тих хлопчиків. Він думав про цих дітей, яким нічого не відомо про батькову репутацію, проте уривки чуток уже проникають до їхніх голівок, але вони все одно з нетерпінням чекають, коли ж тато повернеться додому.

Генрі вважав, що добре зрозумів межу Вайлдових амбіцій, однак, коли почув ці плітки, нервово заходив кімнатою, не у змозі вимовити й слова, дізнавшись, що Оскар Вайлд подав до відкритого суду позов через те, що маркіз Квінсбері назвав його садомітом.

— Схоже, він навіть не знає, як пишеться це слово,— сказав Ґосс.

— Правопис, гадаю, ніколи не був його сильною стороною,— погодився Генрі, визираючи у вікно, немов очікуючи побачити біля свого дому Вайлда чи самого маркіза Квінсбері.

Ґоссу завжди вдавалося справити на слухача враження, що його інформація походить із найвірогідніших джерел. Якось він натякнув, що має зв’язки в кабінеті міністрів та в офісі прем’єр-міністра, а, може, навіть має інформатора у близькому оточенні Принца Валійського. А Стерджес, навпаки, наголошував на тому, що все, що він знає, походить із клубних пліток і випадкових розмов із людьми, не завжди вартими довіри. Візити Ґосса і Стерджеса протягом останніх божевільних тижнів не збігались у часі, що, на думку Генрі, було дуже до речі, бо вони обидва приходили з тією самою інформацією.

Ґосс приходив щодня, а Стерджес — лише, коли мав новини. Та коли відкрилися слухання, Стерджес теж перейшов на щоденні візити. У цій історії завжди знаходилося щось нове й інтригуюче. Ґосс якось зустрівся з Джорджем Бернардом Шоу, котрий розказав йому, що під час своєї розмови з Вайлдом попередив його про небезпеку подавати позов проти маркіза Квінсбері. Шоу сказав, що Вайлд погодився з ним стосовно нерозумності свого вчинку і що все нібито вже залагодилось, але прийшов лорд Альфред Дуглас, безсоромний і нахабний, за висловом Шоу, і почав вимагати, щоб Вайлд обов’язково подав до суду на його батька, нападаючи на всіх, хто радив виявити передбачливість, і наполягаючи на тому, щоб Вайлд негайно з ним звідти пішов. Як розповів Шоу, Дуглас — зіпсутий хлопчисько — побуряковів од люті. Дивно, одначе, що Вайлд, схоже, цілковито підпав під його владу, бо в усьому його слухався й пішов із ним. Здається, він розтанув від палаючої люті молодика.

Стерджес першим приніс повідомлення про те, що маркіз Квінсбері збирається говорити в суді.

— Він, мені сказали, має свідків. Свідків, які не приховають від нас жодної подробиці.

Генрі поглянув на юне лице Стерджеса, на його широко розкриті очі. Схотілося поплескати його по