Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

зроблю, вона телефонуватиме знову і знову, поки я не візьму слухавки.

— Так, звісно, — кажу я.

— Ой, дякую! — вигукує Ніна палко. — Ви просто цяця, Міллі!

Заберіть її з Вінтерської академії за чверть третя! Міллі, ви найкраща у

світі!

І Ніна кладе слухавку, перш ніж я встигаю поставити кілька запитань

— наприклад, поцікавитися, де Сесілія на мене чекатиме чи за якою

адресою розташована ця Вінтерська академія. Узявши телефон до рук, я відчуваю проштрик паніки, коли бачу, котра вже година. У мене

менше п’ятнадцяти хвилин, щоб дізнатися, де ця школа, й забрати

доньку моєї господині. Білизні доведеться зачекати.

Збігаючи сходами, на ходу вбиваю назву школи до гугл-пошуковика.

Результатів жодних. Найближча школа з такою назвою — у Вісконсині.

Авжеж, Ніна іноді дає мені дивні доручення, але щось я сумніваюся, що вона відрядила б мене аж до Вісконсину по доньку, давши на все

про все чверть години. Набираю її номер, але вона, авжеж, не бере

слухавки. Набираю Енді — він теж не відповідає.

Просто чудово.

Колую кухнею, намагаючись зрозуміти, що робити. Аж тоді раптом

помічаю клаптик паперу, магнітом прикріплений до дверцят

холодильника. Розклад шкільних канікул. Розклад шкільних канікул у

Віндзорській академії.

А вона ж сказала «Вінтерська»! Вона назвала Вінтерську академію!

Я цього певна.

Адже вона саме це сказала, так?

Утім на те, щоб сушити собі мізки над тим, чи Ніна зумисно назвала

мені хибну назву, а чи вона не знає, де вчиться її донька і де вона сама

очолює Асоціацію батьків і вчителів, у мене немає часу. На щастя, на

флаєрі є адреса, тому я тепер знаю, куди треба їхати. І в мене, щоб

дістатися до місця, лишилося десять хвилин.

Вінчестери живуть у місті, де розташовані найкращі державні

безкоштовні школи країни, але Сесілія відвідує приватну школу.

Нічого дивного в цьому немає. Віндзорська академія — величезна

вишукана будівля, з великою кількістю колон зі слонячої кістки, стінами з темно-брунатного каменю й прочитаном, який оповиває їх,

— усе це створює враження, що забиратиму я Сесілію з Гоґвортсу чи

ще якогось вигаданого закладу. А ще непогано було б, якби Ніна

попередила мене, які там проблеми з парковкою о порі, коли по дітей

приїжджають батьки. Це просто жах якийсь. Мені доводиться колувати

на автівці районом кілька хвилин, перш ніж знаходжу місце, де можна

припаркуватися. Урешті-решт моя автівка опиняється затиснутою між

«мерседесом» і «роллс-ройсом». Трохи лячне сусідство — адже хтось

може викликати моєму «ніссанові» евакуатор просто з принципу.

Зважаючи на те, що часу на дорогу в мене було обмаль, до будівлі я

дістаюся геть захекана. І, певна річ, виявляю, що вхід тут не один, їх

цілих п’ять, усі окремі. То з якого з’явиться Сесілія? Жодних здогадів

щодо того, куди мені йти. Знову намагаюсь додзвонитися до Ніни, але

мене перемикають на автовідповідач. Та де ж вона?! Авжеж, мене це

не обходить, але ця жінка не працює, а все господарство на мені. Чим

вона зайнята, як збуває день?

Розпитавши кількох роздратованих батьків, я нарешті з’ясовую, що

Сесілію слід чекати біля останнього праворуч входу.

Але я твердо поклала собі, що ніде не напартачу, тому підступаюся

до двох бездоганно вбраних жінок, які, поринувши в розмову, стоять

під цими дверима, і питаю:

— Перепрошую, чи це тут вихід для четвертого класу?

— Так. — Стрункіша зі співрозмовниць, чорнявка з

найбездоганнішими бровами, які мені випадало бачити, роздивляється

мене від маківки до п’ят. — А кого ви шукаєте?

Під цим пильним поглядом я знічуюся.

— Сесілію Вінчестер.

Жінки обмінюються тямущими поглядами.

— То ви, мабуть, та нова служниця, яку взяла на роботу Ніна, —

каже руденька жіночка, трохи нижча від подруги.

— Хатня помічниця, — виправляю її я, сама не знаючи до пуття

нащо. Адже Ніна може називати мою посаду як заманеться.

Чорнявка форкає, але ніц не каже.

— Ну, то як працюється?

Вона, авжеж, чекає на якесь сенсаційне одкровення. Але не

дочекається — принаймні від мене.

— Усе чудово.

Жінки знову ззираються.

— То Ніна вам не дошкуляє? — питає руда.

— Що ви маєте на увазі? — питаю я у відповідь обережно.

Пліткувати із цими гарпіями в мене немає жодного бажання, але їхнє

ставлення до Ніни викликає в мене цікавість.

— Ніна трохи… нервова, — каже чорнявка.

— Ніна схиблена, — навпростець стрілить руда. — У прямому сенсі

цього слова.

Рвучко втягую в себе повітря.

— Прошу?..

Чорнявка ліктем копає руду в бік так, що тій аж дух забиває.

— Та ні, пусте. Це вона жартує.

Тієї миті двері школи розчахуються і звідти рине потік дітлашні.

Якщо в мене й була нагода отримати більше інформації від цих двох, то тепер вона загула — обидві вони квапляться назустріч своїм

чотирикласникам. Але викинути з голови почуте я не в змозі.

Помічаю біля входу