Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

За мить почався дощ.

- Їдемо, - Сказав Іван, дявлячись вгору.

***

- И когда они соберутся?, - Марія Дмитрієва обережно розчісувала волосся.

- Неизвестно, - Відповів Михайло.

Вона обережно поставила гребінь на стіл, відкрила невеличку шкатулку для прикрас, зняла з вух сережки у формі трилисника, чиї деталі були скріплені разом з маленькими дорогоцінними каміннями в кожній.

- Мы должны уехать?, - Обертаючись до нього.

Михайло стояв біля ліжка схрестивши руки.

- Не думаю. Старшина не будет резать друг другу горло.

- Но ведь не ее нам нужно бояться. Не так ли?, - Марія повернулась до свого відображення в дзеркалі.

- Нет, не ее.

- Оставь меня одну.

Михайло кивнув і мовчки вийшов з кімнати. Марія розслабила свою осанку, поставила лікті на стіл і довго дивилась в дзеркало.

Відображення відкривало усі недоліки лиця, які так дратували і які Михайло так полюбив. Родинка трохи нижче губи, ледь помітний ніс з горбком, на який можна звернути увагу лише придивившись, а честь таку мав лише він. Темне й жорстке волосся, що спадало до самих плечей. Жорстке, але таке ніжне в ліжку.

Марія та Михайло Дмитрієві, в минулому Дмитрієнко, подружжя проживше разом більше двадцяти років. З малечку знаючі один одного, закохані й відважні українці шляхетського роду. Не за власною волею зросійщені, вимушені спілкуватись з російською знаттю, підтримувати імперський дах заради ширми і власного виживання.

Вона поклала підборіддя на лодоні й почала наспівувати мелодію з української колискової, яку їй раніше співала мама. Вбита російськими солдатами під час погромів.

Дивилась в очі свого відображення, які кілька секунд тому гордо говорили про свого носія. Мить тому сильна жінка, оточена бар’єром власної незалежності, зламалася під тиском сліз. Опустивши погляд, вбита обставинами, вона провела залишок ночі у власній розпуці.

***

- Та це ж здирництво!

- Не подобається - продавай комусь іншому! А я стільки за цю клячу не дам!, - Кричав чоловік з білим фартухом, обмазаним чимось чорним.

Тарас підійшов до своєї компанії, яка терпеливо чекала.

- Ну ти бачив?, - Тарас вказав рукою на будинок, в якому гучно захлопнулись двері, - Щоб підкованого коня, з сідлом, бойового!, - Ледве стримуючись, - Продавати за якісь копійки.

- Заспокойся, Тарасе, - Сказав Іван, - Ще продамо комусь.

Тарас махнув рукою і оглянувся навколо. Вони вирішили зупинитись в містечку, назву якого так ніхто й не дізнався. Дізналися лише, що звідси до Глухова менше двох діб дороги верхом. Місцеві відповідали дуже дивно й неохоче. Не тому, що боялися, а тому, що просто не любили прибульців.

- Запитаю в цього мужика, - Безнадійливо промовив Тарас і направився до хати з покрівлею, де зупинилось двійко коней.

Яким почав нудитись в сідлі, намагався змінити позу, щоб не засидіти дупу. Щось схоже пробували робити Георгій з Дмитром, але плюнули на ту справу і вирішили пройтися околицями. Іван намагався почати якусь розмову з Євтимом, аби час пройшов швидше.

- До ради лишилося не так багато.

Євтим легко навис в сідлі.

- Думаєш нас пустять глянути на дійство?

- Думаю пустять, - Байдуже відповів Євтим і пирхнув, - Пф, ще б не пустили.

- Бували колись на обраннях?, - Запитав Андрій.

- Не бував, не доводилось, - Відповів Євтим, - Хоча хтілося.

- Думаю нарешті пощастить. Головне питання, кого оберуть?, - Підсумував висновки розмови Іван, - Нового протеже? Безхребетну шляхту чи Дай Боже нового Хмеля?

- Дай Боже, щоб толкового, - Євтим важно кивнув, - Такого, щоб і булавою по столі, і по голові.

Стояли вони на краю центральної площі, де зібралися вуличні торговці. Продавали шкіри диких тварин, тканини, м’ясо, прянощі і навіть якісь дерев’яні вироби з дивними бретельками на краях. Яким звернув на них увагу й сильна цікавість заставли піти глянути, що воно є. Зліз з коня, ще раз перевірив пояс із своєю новою шаблею і неспішно направився до прилавків.

- Цікаво, що буде з його батьком, - Задумливо сказав Іван. Дивлячись на хлопця.

- Думаю лишать полковником. Свирид повпливає на вибір гетьмана, це очевидно, - Відповів Євтим.

Іван важко видихнув і сплюнув на землю.

Чиїсь прилавки були оточені юрбою потенційних покупців, а чиїсь здавалося стануть банкротами. Цікавий Якиму стіл, мабуть був одним з найнабитіших як товаром, так і людьми, які стояли ледь не один на одному.

- Прошу! Сам роблю! Сам продаю!, - Вигукував продавець з середини.

Яким стояв подалі від натовпу, адже знав, що поки є ті, хто намагається щось купити, є й ті, хто намагається в них вкрасти.

З купи людей, пробираючись, вийшло троє підлітків, дві дівчинки й хлопець, тримали в руках дерев’яні фігурки у вигляді коней, чоловічків і навіть якихось міфічних істот. Навіть знаючи міфологію, Яким не зміг зрозуміти, що воно було. Почув викрики позаду, обернувся і побачив людину в темній робі коричневого кольору, яка вилізла на поставлену лавку, і почала збирати навколо себе новий натовп.

- А я вам зараз розповім, яке безчиння роблять на дорогах ці розбійники!, - Повчально галасав чоловік, жестикулюючи.

Яким почав підходити ближче. Люди які слухали, схвально кивали головами й піднімали руки.

- Вбивають! Гвалтують! Беруть рабів і їх гвалтують!, - Продовжував галасати, - Я! Людоньки добрі, жертва!, - Акцентуючи увагу на останньому слові, - Я! Свідок!

Натовп важко й зацікавлено слухав, знайшлися ті, хто підтримував оратора своїми вигуками.

- А скільки таких серед простого люду ходить! Скільки покалічених, скільки вбитими, скільки зникло, аби ксьонз навіть поховати не міг! Безбожники!

- Безбожники!, - Повторюючи закричав хтось.

- А ви про кого галасаєте?, - Вийшов наперед Яким.