Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Іван, Євтим та Андрій почули, що відбувалося, злізли з коней і направилися до юрби.
- А я, шановний пане! Бивший священнослужитель! Просвітлюю!
- А про кого просвітлюєш?
- Про чортів на дорогах!, - Знову повчанням відповів чоловік.
- Що то за чорти такі?, - З недовірою запитав Яким.
- А такі, на вас похожі!, - Тицьнув пальцем, - Козацтво, бач! Шановане й спите! Польові приблуди!
Яким стояв сплівши руки на грудях, його погляд став грізним. Він поклав руку на руків’я шаблі.
- Паскудні свині! Не місце їм на нашій землі! Тільки царям влада! Тільки їм!
Частина натовпу почувши останні вигукнуті слова плюнула на землю й почала розходитись. Чоловік наче знаходячись в трансі, кричав їм вслід і показував жестами непристойні речі.
Яким почав наближатись до лавки, проповідник його навіть не помітив. Раптом хтось взяв за плече.
- Якиме! Не роби дурниць, - Тихо промовив Євтим.
Іван стояв поруч, прикриваючи й розглядаючи тих, хто залишився в натовпі.
- Нам не вибратись з цього чистими.
Він розслабив руку, обернувся. Всі четверо вийшли з юрби і пішли до коней, біля яких вже стояли Дмитро з Георгієм. Погляд Якима був понурим.
Чоловік на лавці продовжував галасати.
- Купили мабуть, цього чудика, - Сказав Євтим.
- За гроші й не на таке готові, - Завершив Іван, - Треба їхати звідси, де Тарас, хай би його грець!
- Та ось він, біжить, - Помітив Андрій.
- Продав!, - Захекона вигукнув Тарас.
- За скільки?, - Запитав Строгий.
- Неважливо, але точно не задурно!
- Тоді по конях і їдемо.
Яким повернувся в сідло Вереса й пустими очима дивився йому в голову. Євтим помітив це й підійшов.
- То проста курка, синку. Не бери до голови те, що кричать за гроші.
- Пам’ятаєш село в якому ми зупинились?, - Запитав хлопець, продовжуючи дивитись в свого коня.
- Пам’ятаю, - Важков відповів Євтим.
- Я згадав людей. І чув, що кричить та сволоч. Мене взяла лють.
- Повір. Кожен з нас хотів би його втопити, але цей канонік ще отримає своє. Як не нині, то завтра, от побачиш.
***
Дорога з міста до початку степу була дуже хвилястою, вела серпантином добрих чотири кілометри. На останньому відрізку вони зустріли колону з простих селян, брудних, втомлених і з плямами крові на одежі. Вози й теліги поломані, дерев’яні колеса зремонтовані нашвидкоруч.
Яким все ще перебуваючи в залишках люті, стримував пориви. Він прокручував в голові слова цього «проповідника», згадував людей, що збиралися, пам’ятав тих, хто харкнув і пішов не оглядаючись.
«Чому я не пішов?», - Думав про себе хлопець.
Благродне рвіння заставляло його зупинитися і допомогти грішми бодай одній людині, а ще краще кільком зразу, допомогти всім. Та чим старший стаєш, тим краще розумієш необхідність думати в межах власних кордонів, подавляючи жалість до інших, залишаючи їхнє на них, аби зробили те, що робиш і ти. Безстрашно дивлячись в очі своїм бісам, без любові ставитись до м’якої частини власного серця.
В середині тривала боротьба, початок якої він так і не зміг окреслити. Намагався знайти необхідність та користь копання у власних архівах, власному розумі. Мимовільно сумнівався, знаходив наївність в цих потребах, все послаблюючи віжки коня, він забув, що несеться на Вересі, забув про вітер, який січе обличчя, забув про спрагу, про біль в спині від постійного знаходження в сідлі. Очі закрились, відкривши транс.
- Якиме! Трясця!, - Закричав Строгий.
Він прийшов в себе, ледь не впавши з коня. Струсонув головою, дихав глибоко. Не через бажання, а через необхідність. Кров циркулювала, очі засліпило сонце, яке показалось з хмар. Секундний дзвін у вухах, хвилинний біль в голові.
- Спиніть коней!, - Скомандував Євтим.
Руки не хотіли слухатись, він не зміг потягти віжки до себе, щоб сповільнити тварину. Георгій зрівнявся з Якимом, схопив мотузку й притормозив, одночасно керуючи своїм жеребцем.
Решта ватаги підбігла, Євтим спішився і повів Вереса схилом біля дороги. Щоб не заважати на тракті, туди направились всі. Дмитро дістав з сумки флягу з водою, передав Якиму, якому допомогли злізти з сідла.
- Дорога втомила, - Ствердив Богдан.
- Він майже не спить, вже вкотре бачу його вночі, ходить коридорами, - Добавив Дмитро.
Іван схилився і став однією ногою біля хлопця.
- Дамо йому прийти в себе.
Краще хлопцю не ставало, він засинав сидячи. Братство прийняло рішення відійти далі від дороги і розбити невеличкий табір. Євтим підтримував Якима, який ледве перебирав ногами. Розташувались за метрів сто від шляху, Богдан розпалив вогнище.
Становище було не з найкращих, втім, всі розуміли, що сину полковника потрібно просто перепочити. Місцина де кинули сумки, була дуже живописною, то ж підкріплюючи позитивну ноту, ближче до вечора компанія вирішила насолодитись двома бутилками спиртного, назву якого так ніхто й не зміг вимовити. Окрім Дмитра.
- «Аква Арденс», що в перекладі «Вода яка горить», - Повчально промовляв Чорновода.
- Аква Ар… Що?, - Намагаючись повторити, сказав Андрій.
- Арденс!
- Холєра, горілка є горілка!
- Оковита!, - Промовив Євтим, беручи бутилку передану Іваном.
- Оо, таку мову можна розуміти. Вічно ти Дмитре щось згадаєш, якесь таке, - Крутив рукою Строгий, намагаючись зобразити.
Дмитро махнув рукою і взявся читати наліпку бутилки.
- Ой, - Затрусив головою Євтим від неочікуваної міцності «оковитої», - Тарасе! Де ти її вимацав?
- Там де коня продав. Половину дав мені грішми, а решту горілкою.
- Ти дивися, щоб та горілка шмурдяком не виявилася.
- Не виявиться!, - Втрутився Дмитро, не відриваючи погляду від наліпки, - Це панове, не наша мова, це італійською. Не тут її гнали.
- Шем такого не видів, - Сказав Богдан, беручи бутилку в Євтима, - Є шось закусити?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минуле поколінь, Павлюк Олександр», після закриття браузера.