Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

та рушницю і вирушав у полки; хто ховався, женучи худобу й забираючи, що тільки можна було забрати. Траплялись інколи дорогою й такі, що зустрічали (хоча й безуспішно) збройною рукою гостей, але більше було таких, які тікали заздалегідь. Усі знали, що тяжко мати справу з цією загартованою постійними війнами юрбою, відомою під назвою Запорозького війська, яке і в свавільному безладі своєму зберігало лад, обдуманий для часу битви. Кінні їхали, не обтяжуючи й не підганяючи коней, піші йшли тверезо за возами, і весь табір посувався тільки ночами, відпочиваючи вдень і вибираючи для того пустирі, незалюднені місця та ліси, яких було тоді ще багато. Засилано було наперед лазутчиків та розвідувачів дізнаватися й вивідувати де, що й як. І часто в тих місцях, де найменше могли сподіватися їх, вони появлялися раптом, — і все тоді прощалося з життям. Пожежі охоплювали села; худобу й коней, яких не гнали з військом, вибивали тут-таки на місці. Здавалося, більше бенкетували вони, ніж здійснювали похід свій. Дибом стало б нині волосся від тих страшних пам’яток лютої напівдикої доби, які рознесли скрізь запорожці. Повбивані немовлята, відрізані груди в жінок, здерті шкіри з ніг по коліна у випущених на волю, — одно слово, повною мірою сплачували козаки колишні борги. Прелат[69] одного монастиря, почувши про наближення їх, прислав від себе двох ченців сказати, що вони не так поводяться як слід; що між запорожцями й урядом стоїть згода; що вони порушують свій обов’язок щодо короля, а разом з тим і всяке народне право.

— Скажи єпископові від мене й від усіх запорожців, — сказав кошовий, — щоб він нічого не боявся: це козаки ще тільки запалюють та розкурюють свої люльки.

І незабаром величезне абатство оповилося всеруйнуючим полум’ям, і колосальні готичні вікна його суворо дивились крізь розбурхані хвилі вогню. Юрби ченців, жидів, жінок, тікаючи, раптом заповнили ті міста, де була хоч якась надія на гарнізон та міське рушення[70]. Запізніла допомога з невеликих полків, яку часом висилав уряд, або не могла знайти їх, або ж лякалася й повертала при першій сутичці й втікала на бистрих конях своїх. Траплялося, що багато воєначальників королівських, які перемагали до того часу в попередніх битвах, зважувалися, об’єднавши свої сили, стати грудьми проти запорожців. І ось тут найбільше випробовували себе молоді козаки, що цуралися грабіжництва, користі й безсилого ворога, а палали бажанням показати себе перед старими, помірятися сам на сам з метким і чванливим ляхом, який красувався на гордовитому коні, в опанчі з рукавами[71], що літали на вітрі. Потішна була наука. Багато вже вони здобули собі кінської збруї, дорогих шабель та рушниць. За один місяць змужніли й зовсім переродилися тільки що оперені пташата й стали мужами. Риси обличчя їх, в яких досі видно було якусь юнацьку лагідність, стали тепер грізні й сильні. А старому Тарасові любо було бачити, як обидва сини його були серед перших. Остапові, здавалося, на віку судилася бойова путь і трудна наука вершити воєнні справи. Ні разу не розгубившись і не збентежившись ні в якій пригоді, зі спокоєм, майже неприродним для двадцятидворічного, він в одну мить міг змірити всю небезпеку і всі обставини, тут же міг дібрати способу, як уникнути її; але уникнути з тим, щоб потім певніше подолати її. Вже випробуваною певністю стали тепер відзначатися його рухи, і в них не могли бути не помічені нахили майбутнього ватажка. Сила почувалася в його тілі, і лицарські його якості набрали широкої сили якостей лева.

— О! та з цього буде колись добрий полковник! — казав старий Тарас. — Єй-єй, буде добрий полковник, та ще такий, що й батька за пояс заткне!

Андрій весь поринув у чарівну музику куль і мечів. Він не знав, що то значить обмірковувати, чи розраховувати, чи зміряти заздалегідь свою й чужу силу. Шалену насолоду й захват вбачав він у битві. Щось бенкетне ввижалося йому в ті хвилини, коли розпалиться в людини голова, в очах усе миготить і сплутується, летять голови, з громом падають на землю коні, а він мчить, як п’яний, серед свисту куль, серед шабельного блиску і завдає всім удари і не чує завданих йому. Не раз дивувався старий Тарас, бачачи, як Андрій, спонукуваний самим тільки запальним захватом, кидався на те, на що ніколи не зважився б спокійний і розумний, та одним шаленим наскоком своїм чинив такі чудеса, з яких не могли не здивуватися бувалі в боях. Дивувався старий Тарас і казав:

— І це добрий — враг би не взяв його! — вояка! не Остап, а добрий, добрий теж вояка!

Військо вирішило йти просто на місто Дубно[72], де, як ходили чутки, було багато скарбу й багатих обивателів. За півтори доби похід було зроблено, і запорожці показалися перед містом. Жителі вирішили оборонятися до останніх сил і змоги, і краще хотіли вмерти на майданах та вулицях перед своїми порогами, ніж пустити ворога в доми. Високий земляний вал оточував місто; де вал був нижчий, там висувався мур, або дім, що правив за батарею, або, нарешті, дубовий частокіл. Гарнізон був сильний і почував важливість свого діла. Запорожці завзято були полізли на вал, та їх зустріли сильною картеччю. Міщани й міські обивателі, як видно, теж не хотіли бути без діла, і стояли купою на міському валу. В очах їх можна було читати одчайдушний опір; навіть жінки вирішили взяти участь, і на голови запорожцям полетіло каміння, бочки, горшки, гарячий вар і, нарешті, мішки піску, що сліпив їм очі. Запорожці не любили мати справи з фортецями, вести облоги була не їх справа. Кошовий звелів відступити і сказав:

— Нічого, пани-браття, ми відступимо. Та хай буду я поганий татарин, а не християнин, коли ми випустимо їх хоч одного з міста! Нехай вони всі виздихають, як собаки, з голоду!

Військо, відступивши, облягло все місто і знічев’я заходилося спустошувати околиці, випалюючи навколишні села, скирти немолоченого хліба та напускаючи табуни коней на ниви, ще не зачеплені серпом, де, як навмисно, хвилювалось повне колосся, плід незвичайного врожаю, який щедро винагородив у ту пору всіх хліборобів. З жахом