Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

недосяжно відійшли від нас; йому здавалося навіть, що дев’ятнадцятий вік де в чому значно випередив їх, що наслідування природі стало тепер якимсь яскравішим, живішим, ближчим; словом, він думав у цьому випадку так, як думає молодість, що вже збагнула дещо і відчуває це в гордій внутрішній свідомості. Іноді ставало йому прикро, коли він бачив, як заїжджий живописець, француз або німець, іноді навіть зовсім не живописець з покликання, одною тільки звичною манерою, жвавістю пензля та яскравістю фарб викликав загальний шум і збивав собі вмить грошовий капітал. Це спадало йому на думку не тоді, коли, зайнятий весь своєю роботою, він забував і пиття, і їжу, і весь світ, а тоді, коли, нарешті, сильно підступала необхідність, коли ні на що було купити пензлів та фарб, коли невідчіпливий хазяїн приходив разів по десять на день вимагати плату за квартиру. Тоді принадно вимальовувалась у голодній його уяві доля багача-живописця; тоді пробігала навіть думка, що пробігає часто в руській голові: кинути все і загуляти з горя на зло всьому. І тепер він був майже в такому стані.

— Так! терпи, терпи! — промовив він з досадою. — Є ж, нарешті, і терпінню край. Терпи! а на які гроші я завтра обідатиму? Позичити ж мені ніхто не позичить. А поніс би я продавати всі мої картини й рисунки: за них мені за всі двогривеник дадуть. Вони корисні, звичайно, я це відчуваю: кожна з них розпочата не даремно, в кожній з них я про щось довідався. Та що з того? етюди, спроби — і все будуть етюди, спроби, і кінця не буде їм. Та й хто купить, не знаючи мене на ймення; та й кому потрібні малюнки з антиків[73] і натурного класу, або моя незакінчена любов Псіхеї[74], або перспектива моєї кімнати, або портрет мого Микити, хоч він, далебі, кращий від портретів якогось модного живописця? Та що, справді? Чого я мучуся і, як учень, копаюся в абетці, коли я міг би блиснути не згірш від інших і бути так само, як вони, при грошах.

Промовивши це, художник раптом затремтів і зблід; на нього дивилось, висунувшись з-за поставленого полотнища, чиєсь судорожно скривлене обличчя; двоє страшних очей прямо втупилися в нього, немовби готуючись зжерти його; на устах написано було грізне повеління мовчати. Зляканий, він хотів скрикнути і покликати Микиту, що вже встиг запустити в своєму передпокої богатирське хропіння; та раптом спинився і засміявся. Почуття страху відлягло вмить. То був куплений ним портрет, про який він забув зовсім. Світло місяця, осяявши кімнату, впало і на нього і надало йому дивної живості. Він почав його розглядати і обтирати. Вмочив у воду губку, пройшовся нею по ньому кілька разів, змив з нього майже весь налиплий порох і бруд, повісив перед собою на стіну і здивувався ще більше незвичайній роботі: все лице майже ожило, і очі глянули на нього так, що він кінець кінцем здригнувся і, поточившись назад, промовив здивованим голосом: «Дивиться, дивиться людськими очима!» Йому раптом спала на думку історія, яку він чув давно від свого професора, про один портрет знаменитого Леонарда да Вінчі[75], над яким великий майстер працював кілька років і все ще вважав його незакінченим, хоч усі мали його, як казав Вазарі[76], за найдовершеніший і найвикінченіший витвір мистецтва. Найвикінченіші були в ньому очі, які дивували сучасників; навіть найменші, ледве помітні в них жилки були схоплені й віддані на полотні. Але тут, у цьому, що нині був перед ним, портреті, було щось чудне. Це було вже не мистецтво: це порушувало навіть гармонію самого портрета. Це були живі, це були людські очі! Здавалося, ніби вони були вирізані з живої людини і вставлені сюди. Тут не було вже тієї високої насолоди, що обіймає душу при погляді на витвір художника, хоч який жахливий взятий ним предмет; тут було якесь хворобливе, млосне почуття. «Що це? — мимоволі запитував себе художник. — Адже ж це натура, це жива натура; звідки ж це дивно-неприємне почуття? Чи рабське, буквальне наслідування натури є вже гріх і видається гострим, разючим криком? Чи, коли візьмеш предмет байдужо, бездушно, не відчуваючи його, він неодмінно постане тільки в самій жахливій своїй дійсності, не осяяній світлом якоїсь незбагненної, затаєної в усьому думки, постане в тій дійсності, яка відкривається тоді, коли, бажаючи осягти прекрасну людину, озброюєшся анатомічним ножем, розтинаєш її нутрощі і бачиш відразливу людину. Чому ж проста, низька природа з’являється в одного художника в якомусь світлі, і не відчуваєш ніякого низького враження; навпаки, здається, немовби мав утіху, і після того спокійніше і рівніше все тече і рухається круг тебе. І чому ж та сама природа в іншого художника здається низькою, брудною, а тимчасом він так само був вірний природі. Але нема, нема в ній чогось осяйного. Все одно як краєвид у природі: хоч би який він був чудовий, а все не вистачає чогось, коли нема на небі сонця».

Він знов підійшов до портрета, щоб роздивитися ці дивні очі, і з жахом помітив, що вони, справді, дивляться на нього. Це вже не була копія з натури, це була та чудна живість, якою б освітилось обличчя мерця, що встав з могили. Чи світло місяця, що несе з собою маячну мрію і надає всьому інших образів, протилежних справжньому дню, чи що інше було причиною того, тільки йому стало враз, невідомо чого, страшно сидіти самому в кімнаті. Він тихо відійшов від портрета, одвернувся в інший бік і намагався не дивитися на нього, а тим часом око мимоволі, само собою, скоса оглядало його. Нарешті, йому стало навіть страшно ходити по кімнаті; йому здавалося, немов зараз же хтось інший почне ходити позад нього, і кожного разу він несміливо озирався назад. Він ніколи не був боязким; але уява і нерви його були чутливі, і цього вечора він сам не міг з’ясувати собі свого мимовільного страху. Він сів у кутку, але й тут здавалося йому, що хтось от-от погляне через плече йому в обличчя. Навіть хропіння Микити, що доносилося з передпокою, не розгонило його страху. Нарешті, він несміливо, не підводячи очей, встав зі свого місця, пішов до себе за ширми і ліг у постіль. Крізь щілини в ширмах він бачив осяяну місяцем свою кімнату і бачив прямо навпроти себе повішений на стіні портрет. Очі ще страшніше, ще