Читати книгу - "Я обслуговував англійського короля"

зазирнув у валізочку, бо під час забави й метушні пан комендант поклав туди гарну лялечку у словацькій убері, а відтак усі побігли до дитячої хатки і там поміж тими бубниками й трьома ляльками лежало Бамбіно ді Прага, вони хутенько вхопили те освячене Бамбіно, поклали на його місце лялечку в словацькій убері і поїхали до Праги. Але на третій день ми дізналися, що заради представників Болівійської республіки довелося затримати літак, бо вони, щоб заплутати грабіжників, лишили фальшивого Ісусика перед входом у летовище, і прибиральниця ту валізочку спочатку сховала в кущах букшпáну[14], але коли члени делегації на чолі з паном Саламоном відкрили в літаку валізочку, то виявилося, що везуть вони не справжнього Ісусика, освяченого паном архієпископом, а фальшивого, не з золота, а з позолоченого чавуну, тільки шати були справжні… а відтак погнали стрімголов і знайшли справжнього Ісусика саме тоді, коли біля нього стояв швейцар і випитував усіх, чия то валізочка, а що ніхто не зголосився, Бамбіно ді Прага так і стояв собі на тих сходах… і саме в ту хвилю пригнали болівійці, схопили валізочку, і коли зважили її в руках, полегшено зітхнули, потім відчинили й побачили, що це й був справжній Ісусик… і тоді помчали до літака, щоб летіти в Париж, а звідти на батьківщину з Бамбіном ді Прага, що, за індіанською легендою, ходив у Празі до школи, бо Прага, за тою легендою, найдавніше місто на світі… Досить вам? На тому нині й закінчу.

Я обслуговував англійського короля

Слухайте уважно, що я вам зараз скажу.

Моє щастя завше полягало в тому, що зі мною траплялося якесь нещастя. Отже, я покинув готель «Тіхота» з плачем, бо шеф вирішив, що то я підступно замінив Бамбіно ді Прага на фальшивого празького Ісусика, мовби то я все підлаштував, аби привласнити чотири кілограми золота, хоч то був не я, і ось знову приїхав з такою самою валізою новий кельнер, а я подався до Праги і там на вокзалі мав щастя, що мене зустрів пан Вальден. Він, власне, виїжджав на провінцію і знову з ним був тягоноша, той сумний чоловік, що носив на плечах у наплічнику обидва пристрої, вагу й машинку для краяння салямі… і пан Вальден написав мені рекомендацію до готелю «Париж», а на прощання погладив мене з любов’ю в очах, приказуючи: «Бідолашку мій, тримайся, ти ще маленький, але від малого, небораче, ти колись таки ще допнешся до більшого», і гукав мені: «Ще побачимось», а я стояв і довго махав йому, потяг уже давно від’їхав, а на мене чекала вже нова пригода. Зрештою, в готелі «Тіхота» я почав побоюватись. Усе почалося з того, що наш служник, у нього була кішка, яка чекала тільки на нього, доки він прийде зі своєї дивної служби, або чекала на дворі, дивлячись, як він рубає дрова, щоб його бачили наші гості, і та кицька, вона була для нього всім, навіть спав з нею, але за кицькою раптом став воловодитися коцур, а кицька тілько муркотіла і не верталася домів, а наш служник спереживався на áмінь, шукав її всюди і раз у раз роззирався, чи не йде та його Міля, а він, той наш служник, частенько любив розмовляти сам з собою, і щоразу, проходячи повз нього, я чув, як неймовірне стає реальним… з тих його монологів я довідався, що він сидів у криміналі, що сокирою зарубав якогось шáндаря, який ходив до його жінки, а жінку сперіщив поворозкою так, що довелося завезти її до шпиталю, а він, діставши за це п’ять років, сидів з одним злочинцем з Жижкова, який послав дитину за пивом, а дитина загубила решту з п’ятдесяти крон і той мугиряка так розізлився, що поклав руки своєї донечки на пеньок і відрубав їх, ось перший випадок, коли неймовірне стало реальністю, а другим його співв’язнем був чоловік, що застукав свою жінку з якимось подорожнім і, забивши її сокирою, вирізав їй теє-то, як його, а подорожній під загрозою смерті від сокири мусив той пиріжок з’їсти, а відтак подорожній від того жахіття вмер, а вбивця зголосився сам, і так ото неймовірне здійснилося вдруге, а за третім разом, то був він сам, бо він так вірив своїй жінці, що коли побачив її з шандарем, розрубав йому сокирою плече, а той прострілив йому ногу, отож і отримав наш служник п’ять років, щоб неймовірне здійснилося… а якось той коцур прийшов до служникової кицьки, і він того коцура притиснув цеглою до муру і сокирою перебив йому хребет, кицька почала оплакувати свого коцура, але наш рубач так міцно придушив коцура до заґратованого вікна, що він здихав там два дні, і скінчив так, як той шандар, а кицьку вигнав, і вона ходила по стіні, але додому вернутися не сміла, а відтак пропала, певно, її наш служник забив, бо він був надто ніжний і вражливий, і такий чуйний, що геть усе розв’язував сокирою, як зі своєю жінкою, так і з кицькою, бо страшенно ревнував хоч до шандаря, а хоч до коцура, а на суді шкодував, що замість плеча не відрубав тому шандареві голови разом з каскою, бо шáндар лежав у ліжку з його жінкою з каскою на голові і з ременями та пістолетом… а головне, що це він збрехав шефові, мовби я хотів украсти празького Ісусика, мовляв, у голові мені сидить лиш одне — якнайскоріше розбагатіти, навіть ціною злочину, і шеф злякався, бо все, що рубач казав, було святе, але ж у нас ніхто б ніколи не міг собі нічого дозволити, бо той рубач мав таку силу, як п’ятеро дужих хлопів… одного разу, а потім щодня пополудні, я бачив нашого рубача, як він сидить у дитячій хатці і щось там робить, певно, бавився ляльками і ведмедиками… підмінити Бамбіно, та я б до такого й не додумався, я бажання подібного не мав… і от він мені якось каже, що йому не сподобається, якщо я ще раз колись зайду в дитячу хатку, що він уже мене раз там бачив зі Зденком, і додав, що тоді неймовірне може стати реальністю вчетверте… і показав мені того коцура, що з перебитим хребтом просто коло мого вікна мучився два дні, і щоразу, коли я проходив, нагадував, показуючи на мумію того коцура, що такий кінець чекає всіх, хто в його очах згрішить,