Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Моя рука машинально тягнеться до телефону. Я маю щось зробити. Я маю щось сказати. Дзвоню свекрусі. Я не знаю, навіщо. Може, сподіваюся на розраду, на слова, які повернуть мене в реальність. На щось, що зігріє мене в цьому холоді.
- Анастасія Федорівна, Ігор пішов...
- Куди пішов?
- Зібрав речі і пішов. Назавжди.
Якийсь час у слухавці тиша.
- Він поїв?
- Що?
- Ну не голодний пішов?
- Він до іншої жінки пішов!
- Ну... так буває. Значить не втримала. Я давно бачила, що він нещасний із тобою.
Я прозріваю, судорожно хапаю ротом повітря, мені погано.
- Як це нещасний?
- А ось так! Закинула себе, вся в роботі, дітях. А мужику жінка потрібна, коханка, догляд. Треба було утримати, розумною бути. А ти завжди тільки про себе думала.
- Як... як ви можете так говорити?
Вона хмикнула.
- Ну поділіть майно, з ким не буває. Може Ігор до мене поки що переїде.
- Ви поговорити з ним не хочете? У нас сім'я, діти?
- Ти не перша і не остання. Якщо син прийняв таке рішення, то я йому не указ. А ти напевно заслужила.
Я відключилася. По щоках сльози течуть. Даремно я вважала, що ми близькі... даремно думала, що вона мене нехай не любить, то хоча б поважає. Ні чорта подібного. Не здивуюся, якщо підтримала.
***
Я не чую, як Валя входить до кімнати. Я настільки занурена у свій відчай, що її кроки здаються далеким відлунням. Вона стоїть у дверях, і я помічаю її тільки тоді, коли вона вимовляє моє ім'я.
- Мамо?
Її голос тихий, ніби вона не впевнена, чи варто говорити. Я піднімаю очі й зустрічаюся з її поглядом. Її обличчя спотворене болем. Вона знає. Звичайно, вона знає. Але вона мовчала. Вона завжди мовчала. До сих пір.
- Він пішов, так? - запитує вона, не зводячи з мене очей.
Я киваю, не знаходячи в собі сили вимовити це вголос. Слова застрягають у мене в горлі, як клубок.
- Це все через Катю, - раптом кидає Валя, і її голос звучить, як удар. - Ти знаєш це, правда?
Катя. Це ім'я - немов отрута, яка просочується в мої вени, обпікає все на своєму шляху. Катя. Подруга Валі. Дівчинка, яка здавалася милою, невинною. Дівчинка, яка зрадила мене? Яка увела мого чоловіка?
- Ні... - видихаю я, намагаючись відмахнутися від цієї думки. - Це не може бути вона...
Я не хочу вірити в це. Я не можу вірити в це. Катя... Катя - всього лише дівчинка. Її не може бути в цій історії. Вона не може бути причиною. Це неможливо.
Але Валя продовжує говорити, її слова - як ножі, що пронизують мене до самої суті.
- Адже ти знала, що вони проводять час разом, - голос Валі піднімається, стає різким, сповненим люті. - Ти бачила це. Треба було…
- Що треба? Виставити твою подружку за двері?
- Ти відчувала, що щось не так… Я ні. Але…
Я намагаюся заперечити, але слова не йдуть. Вона має рацію. Я бачила. Я помічала, як Катя стала проводити з Ігорем дедалі більше часу. Я бачила їхні погляди, їхній сміх, їхню дивну близькість. Але я завжди відмахувалася. Я говорила собі, що це просто мої ревнощі, просто параноя. Але ні... це було правдою.
- Валя... - починаю я, але вона перериває мене.
- Я бачила їх разом! - кричить вона, і її голос розриває тишу. - Вони зустрічаються, мамо! І ти це знаєш!
Кожне її слово - удар у груди. Я відчуваю, як мої руки тремтять, як усередині мене все ламається. Катя... з Ігорем? Ні. Я не можу це прийняти. Я не можу в це повірити.
- Ні, ти помиляєшся, - вимовляю я, хоча всередині вже розумію, що це правда. - Ти просто неправильно зрозуміла.
- Неправильно зрозуміла? - Валя дивиться на мене, ніби я збожеволіла. - Мамо, ти серйозно? Ти досі думаєш, що це просто чутки? Та вони разом! Батько зраджує тебе з моєю подругою!
Ці слова - як вибух. Я більше не можу це заперечувати. Усе руйнується навколо мене, як картковий будиночок. І я - в епіцентрі цього руйнування.
***
Валя тікає у свою кімнату, залишивши мене саму на кухні, у цій гнітючій тиші. Я більше не відчуваю нічого. Я немов камінь, застиглий на місці. Світ навколо мене продовжує кружляти, але я більше не частина цього світу. Минає кілька хвилин, і Валя повертається з телефоном у руках. Її обличчя суворе, очі сповнені гніву і болю.
- Дивись, - вимовляє вона і простягає мені телефон.
Я дивлюся на екран. Та бачу фотографії. Катя та Ігор. Вони сидять разом у кафе, їхні обличчя близько одне до одного, їхні очі горять. Вони сміються. І одна фотографія - найбільш руйнівна - на ній Ігор обіймає Катю за плечі, а вона притискається до нього. Як коханка. Як та, хто вкрала його в мене. Я відчуваю, як земля під моїми ногами починає йти. Це не чутки. Це правда. Катя забрала його. Катя зруйнувала нашу сім'ю. Наша Катя, подруга Валі. Я довіряла їй, я пускала її в наш дім, а вона... вона...Я закриваю очі. Сльози самі ллються з них, обпалюючи щоки. Я більше не можу боротися. Більше не можу прикидатися. Усе зруйновано. Усе, що я колись вважала своїм, виявилося брехнею.
Я сиджу на кухні, телефон валяється десь на підлозі, але мені все одно. У грудях більше немає болю. Є тільки порожнеча. Наче з мене витягнули все життя, залишивши лише оболонку. Усе, що було колись важливим, тепер нічого не означає. Катя та Ігор. Ігор і Катя. Ці слова більше не ріжуть мене. Вони вже поранили занадто глибоко. Тепер усередині мене тільки темрява, тільки безодня, в яку я падаю.
Більше не знаю, як жити далі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська», після закриття браузера.