Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

Третю хвойду я покарав почасти випадково. Тобто я повинен був покарати чергову розпусницю, проте не готувався, не вистежував її і в засідці не сидів. На той час повернулися господарі собаки Чари, і переді мною знову постала проблема легалізації пізніх прогулянок. Тієї ночі було душно. Валентину це не лякало: вона може засинати за будь-яких умов, чому я дуже заздрю, і спить міцно, іноді хропучи стиха, коли лежить на спині.

Я ж мучився безсонням, задуха не сприяла моєму засинанню. Широко розчинені вікна свіжого повітря не додавали. Несподівано знадвору долинули дивні звуки. Третій поверх – не так уже й високо. Лунко тріснуло гілля кущів бузку. Потім почулися невиразні голоси. Жіноче хихотіння. Хтось почав швидко вовтузитися. А потім – жіноче зітхання. Таке голосне, немов у якоїсь тварини. І сильне нерівне дихання, навіть із хрипом. Я зрозумів, що відбувається надворі. Підвівся, наблизився до вікна, висунувся обережно. Всі вікна давно вже згасли. Нічого не видно, але гріх уже витав у повітрі. Я відчував його. Він злився з липкою задухою ночі. Ненависть охопила мене. Зовсім знахабніли, грішать просто під вікнами людської оселі. У своєму гріху вони стали вже зовсім безсоромні!

Швидко, але нечутно я натяг штани, накинув куртку, взувся й поспішив на місце злочину. Вони не чули, як я наблизився, захоплені ницими любощами. Я терпляче дочекався, поки хлопець піде, а тоді виконав свій вирок.

Результатом я був надзвичайно задоволений. Нарешті обивателі добряче перелякалися. Незабаром з’явилися газетні публікації про ці всі події. Суспільство кінець кінцем зрозуміло, що я не жартую.

Я акуратно перечитував усі публікації. Найбільше писав про мою місію один, на прізвище Шкарада, і мене цілком задовольняло те, що пише він у газету, яку вважають за «жовту». Це означає, що народ її читає. Цей Шкарада так само ще не зрозумів глибинної суті моєї місії, проте він видався мені чоловіком, який уміє мислити. Звичайно, в тих публікаціях була поволока сенсації й «жовтизни». Але ж такі закони журналістики. Не всім вони до вподоби, та я поділяю таку радикальність. Кілька разів у його статтях і замітках майнуло то явне, то приховане «чому?». Не «хто?», а саме «чому?». Рано чи пізно Шкарада зробить правильний висновок. А я йому ще підкину матеріалу, щоб легше і швидше думалося. Власне, він мій спільник, хоч і не усвідомлює своєї почесної місії.

Несподівано я зіткнувся з новою проблемою. Моя кохана жінка теж зацікавилася вбивствами, брала активну участь в обговоренні всього, що відбувалося. І їй, на диво, було теж шкода страчених розпусниць. Дійшло до того, що вперше за час нашого знайомства ми мало не посварилися. «Кого ти жалієш?! – кричав я. – Адже ти сама казала: Бог рано чи пізно покарає всіх, хто живе не за Його законами! Вони шльондри, розбещені істоти, які не мають права називатися жінками! Усі ж знають, який спосіб життя вони вели!» Вона глянула на мене і тихо сказала: «Ти дуже жорстокий. Я не знала цього». Мене злякали її слова. Вона ж могла запідозрити. Нехай підозри безглузді, але рано чи пізно Валентина – жінка, заради якої я пішов на такі страшні злочини, – здогадається. Не про все, але про деякі речі. І, судячи з її теперішньої реакції, не сприйме все як належне.

Звичайно, я заспокоїв її, поговорив лагідно. Вона сказала, що боїться. Я запевнив її, що боятися нема чого, що я поряд і не збираюся кидати її, що жертви гідні скорботи, але ж вони насправді самі винні: слід було поводитися скромніше. «Ти в мене не така», – казав я їй і гладив по голові, наче маленьку дівчинку.

Вона заспокоїлася, і більше ми на цю тему не говорили. А за якийсь час Валентина надумала з’їздити до своєї матері. Вона добра донька. Маму навідує регулярно, і я завжди супроводжую її. Та цього разу я сказав їй, що не можу відпроситися з роботи. Це була щира правда. Валентинина відсутність давала мені ще тиждень свободи дій, і я скористався з неї. Маючи на прикметі чергову кандидатуру, я три дні чекав нагоди, аж поки нарешті віддав їй належне. Як і попередні приречені, ця не встигла крикнути й не пручалася.

Похорон був бучний, і я переконався, що одну частину плану нарешті виконано. Жоден із тих, хто зібрався провести цю негідницю до Пекла, не приховував свого панічного страху перед невидимою смертю. Я лишився задоволений собою. Ще трохи зусиль – і я зміню світ на краще.

Робоче місце 5

1

Про те, як зловили маніяка, мені за годину переповіли троє людей.

Спочатку Вася Книш. Потім Чечель зі слів начальника райвідділу полковника Мурашка. І нарешті Алла Стороженко. Вона, як я вже помітив, знала завжди більше за всіх. Загинула її подруга, тому зрозуміло, чому вона цікавиться всім, що стосується вбивств у студмістечку.

А історія проста. Я й сам переказав її Валерці, секретарці Танюсі і, вже ввечері, Юльці, яка прибула в чергове