Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Осінній сезон смертей 📚 - Українською

Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Осінній сезон смертей" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 49
Перейти на сторінку:
інтимне відрядження.

Злапав убивцю беркутівський патруль – один із тих, якими посилили охорону студмістечка. Близько дванадцятої ночі патрульні почули жіночий крик і метнулися на допомогу. Побачили картину: дівчина виривається з рук хлопця. Один із патрульних відразу оперезав його кийком. Дівчина сказала, що чувак вистежив її, вдерся до кімнати й хотів задушити. Їй удалося випручатися. Тоді він погнався за нею і таки спобіг надворі.

Новий момент – він уже вдирається до кімнат! І ще одна дивна річ. Ніхто з мешканців гуртяги не втрутився, дарма що шум боротьби й крики мали чути всі. Але це так, деталі. Нехай слідчий розбирається. Убивця, до речі, винним себе не визнає. І це природно. А головне – ним виявився Юра Кріпак, бармен із «Зодіаку». Все ж таки гадючник цей недарма в усіх випадках убивств фігурував.

– Зроби добрий матеріал. – Чечеля щиро тішила така розв’язка історії з маніяком. – Половину шпальти віддаю, дій. Головне – якнайбільше подробиць. Народ любить страшні історії зі щасливим кінцем…

2

Патрульні, які затримали вбивцю, жили в гуртожитку, що його вділили працівникам органів охорони правопорядку. Я застав на місці лише одного – Колю Проценка. Це він знешкодив злочинця.

– Вітька нема. До дівки поїхав. Вона тут недалечко живе. Хата в них чотирикімнатна, в батька – алкогольна гуртівня. Одружитися хоче, ну, Вітько. А старий, я так собі думаю, теж не проти з органами породичатися.

Обличчя в Колі було пласке, рябе й тупе. Могутня правиця стискала наполовину випиту пляшку пива так само звично, як і кийок.

– То розкажи, як ви його застукали, – перевів я розмову на цікавішу для мене тему.

– А на чорта це все? – пролунало у відповідь запитання, що його, мабуть, можна почути від кожної порядної людини.

– У газеті про тебе напишу. Ви ж із напарником тепер люди відомі. Маніяка цього майже три місяці ловили, а ви раз – і все!

– Фотку надрукуєте? Мою й Вітькову? – Коля ковтнув пива.

– Взагалі-то можна…

– Треба! Я теж зустрічаюся тут з однією… Ну… Знаєш, як воно… І стаття про те, що ти герой, і портретик відповідно… Дівки до такого охочі… В неї мати ще та блядь. Каже, на якого чорта нам той пацан з гуртяги! Бач, не кожна шурупає…

– Тільки треба, щоб фотки гарні були. Знаєш, оригінальні такі…

– Нема проблем! Форму вдягнемо, бронежилети, автомати… Як годиться. В позу станемо… Коротше кажучи, було все так: ідемо ми з Вітьком. Дощик, темно, вогко… Одне слово, погодка – лайно. – Коля видудлив пиво, із цмоканням утягши в себе недопитки, наче помпа – рештки брудної води. – Ідемо, значить, куримо, теревенимо. Вбивцю того, психа, значить, згадуємо. Який він гад і відморозок. От би нам трапився, ми б його… Вже до сьомої гуртяги підходимо, коли це ліворуч… Чи, може, праворуч? – Він покрутив головою, наморщив лоба, ляснув себе по правому плечі. – Ні, точно ліворуч! Дівка верещить, як порося під ножем! Ми туди бігом, на голос. Коротше кажучи, картина Рєпіна «Не ждали»: чувак дівку за шию схопив однією рукою, другу руку заламує. І кричить, здається: «Вб’ю!» Ну, я з розгону його по макітрі кийком – бах! – Коля махнув рукою, показуючи, як саме він це зробив. – Він – з копит! Вітя дівку підхопив. Вона в самому спортивному костюмі була. Ми відразу розчумали – з сьомої гуртяги вибігла. – Він витяг з-під ліжка емальоване відро, наполовину заповнене холодною водою, в якій плавали пляшки з пивом – здається, чотири штуки. – Дівчисько сказало, ніби хлопець цей стежив за нею, а потім удерся до кімнати й почав душити. – Він витяг одну пляшку, а відро п’яткою засунув назад під ліжко.

– Отак і сказала?

– Щось таке. – Коля відіткнув пляшку зубами, було б дивно, якби іншим способом. – Не пам’ятаю точно. Вона кричала, що чолов’яга той – маніяк, придушити її хотів. Мовляв, давно ходить за нею, тільки вона в міліцію не заявляла. Думала, що нормальний: просто вподобав її, от і волочиться за нею. Є таки довболоби. Пиво будеш?

– Ні, дякую. – Я згорнув блокнот. – А чувак як поводився?

– А як зазвичай небезпечні злочинці поводяться? Виривався, назвав її сучкою, дурепою і бляддю, репетував весь час: «Не я, не я це!» Перелякався, сволота! Хоч би який розум мав! Ми ж бачили, що і як він з нею робив. А він своє правив: мовляв, не я, не я… – Коля ковтнув пива. – Писати будеш, візьми до уваги: під час арешту чинив активний опір. Здоровий бугай, сука!

3

– Тобі кого?

Хазяйка кімнати рішуче не хотіла впускати гостя, і я тупцяв у коридорі, як похмільний поштар, що невчасно приніс термінову телеграму.

– Ольгу Суховій.

– Я Ольга Суховій. Ну?

Голос у неї хриплуватий, і в цьому якийсь невловний шарм, що надає і без того симпатичній молодій жінці ще більшої привабливості. Вона говорить уривчасто, неначе прокурена коханка котрогось із бандитів у кіно.

– Я з газети. Шкарада моє прізвище. – Мені було якось незатишно від її неприхованої неприязні й холодного погляду. – Я писав про ті всі вбивства, ну ти знаєш…

Ніякої реакції. Вона і далі свердлила мене ворожим поглядом. Я ж від часу до часу, почуваючись несусвітнім ідіотом, бликав очима на її коліна, що визирали з-під короткого халатика.

– Тебе ж мало не вбили. Його, тобто маніяка, спіймали лише тому, що почули твій крик і вчасно прийшли на допомогу. Може, поговоримо про це?

– Навіщо? Ти й без мене все знаєш. Я підтверджую, що так і було. Все?

– А докладніше можна? Чому він напав на тебе? Як це сталося? Чи знала ти його раніше? Взагалі, що відчувала? Ти ж дивом уникла…

– Я не хочу нічого казати, зрозумів? І дайте мені всі спокій! Слідаки, журналісти…

Вона хотіла хряпнути дверима, але я хтозна-чому пхнув у щілину ногу, не даючи їм зачинитися. Взагалі-то таке не в моєму звичаї. Не хочеш – не треба. Не нав’язуюся. Але щось мене неначе підштовхнуло. Відчуття, що тут щось не так, узяло гору.

– Забери ногу!

– В чому там річ? – З глибини кімнати почувся чоловічий голос, і за Ольжиною спиною виріс хлопець.

Коротко стрижений, широкоплечий, на пальці руки, яка притримує двері, – срібна каблучка-печатка. Червоний светр під самісіньке горло, чорні штани, вузькі в поясі й широкі в стегнах, туфлі з квадратними носаками. Не сумніваюся, що в кімнаті на ліжкові лежить недбало кинута шкірянка «а ля бандитський Петербург».

«Шпана-2003». Саме 2003, а не 1993 чи

1 ... 22 23 24 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінній сезон смертей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінній сезон смертей"