Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

— Ось. Випий. І розкажи мені все, як є. Не носи в собі те, що тебе нівечить.

Ох, краще б він цього не робив... Неначе як в школі! Як тоді, коли мені приніс чай з булочкою! Ну чому? Чому він такий хороший?

Втім я не беру води.

— Я маю тобі дещо сказати, — повторюю.

— То кажи. Втім, якщо чесно, то я маю деякі здогадки.

Потік сліз із моїх очей ллється ливнем несвідомо. Рефлекторно лину до нього в обійми. Радію, що він мене приймає та огортає своїм теплом. І мовчить. За мовчання окрема вдячність.

Він здогадується! Трясця твоїй матері! Він підозрює, що я йому брешу!

А що, як він згадав уже мене? Що, як він знає, що я Ясмін, а не Саша? Який сором...

Від такого розвитку подій мені хочеться ще дужче залитися сльозами. Що я й роблю, не в силах навіть розплющити очей та поглянути на Славу. І як тільки він може обіймати мене, вже все знаючи? Ще й так міцно. І цілує мене у скроню. Хіба ж він не золотий чоловік після цього?

— Ти... Ти здогадуєшся? — не хочу покидати його обійми, тому втискаюся в кохане тіло сильніше. — Мабуть, я тобі... огидна тепер? — стидливо крізь плач шепочу.

— Сашо, дівчинко моя маленька. Прошу — випий води і спокійно поговорімо про це.

Не розумію, чому кличе мене досі "Сашою", якщо здогадується про все, якщо знає, що я його учениця... Втім, корюся рекомендації.

— Так краще? — питає, коли випиваю повністю всю склянку з рідиною.

— Так... — знищую вологість зі свого лиця.

— Сашо, квіточко, ходімо вмиємося, а потім поговоримо.

І знову я слухаюсь. Чоловік допомогає мені привести себе до ладу, а потім веде... до дзеркала на повний зріст, що стоїть у спальні, хоча я гадала, що до ліжка.

— Чому ми зупинились?

— Бо я хочу, щоб ти милувалась собою, як милуєшся мною. Подивись у дзеркало, — просить, обіймаючи ззаду.

Не розумію до чого хилить, що хоче цим сказати. Може вкаже мені моє місце? Скаже, щоб подивилась у свої безсоромні очі та захлибнулась у своїй брехливості?

— Ти красуня, — веде чоловік далі. — Неймовірно чарівна жінка. Я обожнюю твоє волосся, твої гострі плечі, вуста, малинові на смак, очі, в яких бачу цілий космос. Сашо, таких милолицих дівчат мало, повір мені. Загалом, всі ховають свої обличчя за шарами косметики, а самих себе за масками несправжніх персонажів. Ти ж не така. Ти особлива. Ти не ховаєшся, ти щира, природня. Така, як ти є! Я хочу скрутити шию тим падлюкам, хто хоч раз у житті сказав, що ти не гарна.

Вражена промовою, затихаю у його руках. Бачу, як емоції лізуть із Мтиславових очей — там грізні хмари. Однак не петраю, якийсь сенс у цьому.

— Сашо, зроби мені ласку — скинь із себе цю сукню, — дивує новим проханням. Він що, хоче мене роздягнути і вигнати з квартири? Мовляв, ганьбися до останнього, брехливо курво...

Попри боязнь пошкодувати про дії, все ж знімаю своє приталене плаття-олівець, із втаченим довгим і сітчастим рукавом, кремового кольору. Із застібкою на спині допомогає Мстислав... І стидаюся ще більше, бо...

— Ого, — шалений зорепад раптово проноситься в очах брюнета. — А з такою білизною навіть краще вийде, — зачаровується він моїм новим боді, яке я придбала, щоб спеціально здивувати коханого. І в мене це вийшло. Здається.

Мстиславів голос починає ламатися, а з його горла долинають тяжкі хрипи... Ой. Щось підказує мені, що незабаром нам буде не до розмов. Тепер вже він їсть мене своїми очима. Поглинає повністю.

— То до чого ти все це казав? — повертаю його на землю, бо чоловік ніяк не зводить очей з мого тіла.

— До того, що ти надзвичайна, Саш! — зрештою, збирається він з думками. — Ти богиня! Твоя натуральна краса перевершує всіх тих жінок, які щось там кудись собі вкачують. Мені дуже боляче чути від тебе, що ти не любиш своє тіло, що ти соромишся себе. А ти це робиш часто. Я не знаю як ти почала страждати на анорексію, проте, я хочу все зробити, аби допомогти тобі її позбутися.

— Що? — бентежусь.

— Так, ніжнуля, так, красуня. Я знаю, що ти хотіла розповісти про свою хворобу, про анорексію. Здогадався. І я готовий боротися з твоїми комплексами. Я готовий знищити їх, аби ти тільки була щасливою та усміхалася. Я не хочу аби ти соромилася себе, як ти це робиш зараз.

Отримавши пристрасний поцілунок у шию, застигаю, наче хтось мене поставив на паузу. Навіть не дихаю майже хвилину.

Він що, подумав, що я страждаю на анорексію? Він не здогадується, що я йому брешу і що мене звати не Саша, а Ясмін?..

Раптово Мстислав починає торкатися моєї шиї кінчиками своїх пальців та веде вниз. Груди, талія... Зупиняється, не дійшовши низу живота, де закінчується моє боді з відкритим доступом...

— Твоє тіло — витвір мистецтва. Я хочу його пестити, милуватися ним. І ніяк не хочу, щоб будь-хто над ним знущався. Навіть ти. Ти маєш повне право полюбити себе, — шепоче мені на вухо та повертається руками до моїх грудей.

Я розпізнала бажання Мстислава ще до його здійснення. Збудження чоловіка зрозуміла за збитим диханням. І його погляд на чорних атласних бантиках, які ховають від нього мої груди — теж вгледіти було не складно.

Він розпаковує мене дуже витончено, зі знанням бувалого першовідкривача. Але, звільнивши від бантиків, ще продовжує розмову про мої довершенні фігури та про те, що я не маю причин так сильно стидатися, а навпаки маю пишатися собою.

Заради його божевільних поглядів і таким сильним зацікавленням мною, я промовчала про все інше. Гаразд — про те, що брешу йому скажу колись пізніше. Поки що потерплю ще. Нехай думає, що я закомплексована — так краще. І хоч частково це так і є, але анорексії я ж не маю. Просто їм мало. Культ їжі не вітаю взагалі. Та й мені подобається бути такою. Те, що я занадто худа та не приваблюю цим чоловіків ніколи не вважала проблемою. Головне, що мій одяг завжди чистий, охайний і без дірок. Лише Мстиславу я шалено хотіла подобатись і тому вперше в житті так переймаюсь про те, що він про мене думає і боюсь втратити його через свої параметри, які можуть бути недовподоби чоловіку.