Читати книгу - "Пан, Батіг Гамсун"

Я не ворухнувся, чекаючи, що вона казатиме далі.

- Я чула, що ви заходили до коваля в хату. Одного вечора. Ева була сама вдома.

Я сторопіло спитав:

- Хто це вам приніс таку вістку?

- Я не шпигую,- скрикнула вона,- я почула це вчора ввечері від батька. Коли, змокнувши до нитки, я вернулась додому, батько дорікнув мені: “Сьогодні ти взяла на глум барона”. Я заперечила. “Тоді де ти була?” - допитувався батько. Я сказала: “У Ґлана”. І батько все мені розказав.

Я намагаюсь подолати свій відчай і кажу:

- Ева навіть сюди приходила.

- Вона й тут була? В цій хатині?

- Багато разів. Я змушував її заходити. Ми бавили час у балачках.

- І тут!

Мовчання. “Тримайся!” - думаю я і кажу:

- Оскільки ви така ласкава до мене, що встряєте в мої справи, мені не хочеться пасти задніх. Учора я порадив вам лікаря. Чи ви думали над цим? Бо ж принц надто ненадійний.

У її очах спалахує гнів.

- Щоб ви знали, він ц і л к о м надійний!- не стримується вона.- О, він кращий за вас, він може приходити в гості й не розбивати чашок і склянок, він не глумиться з моїх черевиків. Авжеж. Він уміє обходитися з людьми, а ви смішний, мені соромно за вас, ви нестерпний, розумієте?

Її слова мене глибоко уразили, я схилив голову й відповів:

- Ваша правда, я розучився обходитися з людьми. Будьте милосердні, ви не розумієте мене, я здебільшого живу в лісі, це моя втіха. Тут, у моїй самоті, нікому не шкодить від того, що я такий, як є. Але коли я потрапляю в товариство інших, то доводиться з шкури пнутись, щоб поводитися так, як і заведено. За два роки я дуже мало був поміж людьми…

- Щомиті від вас можна ждати якоїсь капості,- вела вона далі.- Як я стомилась постійно вас пильнувати!

Сказала вона це без ніякого жалю. Мене проймає дуже сильний біль, від натиску її роздратування я ледве тримаюсь на ногах. Насамкінець Едварда додала:

- Може, Ева захоче вас пильнувати? Шкода тільки, що вона заміжня.

- Ева? Кажете, що Ева заміжня?- перепитую я.

- Авжеж, заміжня.

- Хто ж її чоловік?

- Ви це добре знаєте. Ева одружена з ковалем.

- Хіба вона йому не дочка?

- Ні, вона його дружина. Чи ви думаєте, що я брешу?

Я цього не думав, просто страшенно здивувався. Я не йняв віри: “Невже Ева заміжня?”

- То ж ви зробили підходящий вибір,- каже Едварда.

Та коли вже буде цьому край?! Затремтівши з люті, я сказав:

- Беріть собі лікаря,- кажу я вам. Послухайтесь доброї поради, бо той принц - тож якийсь підстаркуватий дурень.- І я нестямно заходився його обмовляти, додав йому кілька років, сказав, що він лисий і майже сліпий. А ще я стверджував, що він носить запонки з короною, щоб тільки почванитися своїм дворянством.- А в тім, мені зовсім не хотілося з ним знайомитися,- вів я далі.- Він нічим не відзначається і не має характерних рис, він просто ніщо!

- Ні, він не ніщо, не ніщо!- скрикнула вона, й з люті її голос зірвався.- З нього куди більше пуття, ніж думає собі твоя дикунська голова! Ось лишень постривай, о, він з тобою поговорить, я його про це попрошу. Ти гадаєш, я його не кохаю, а побачиш, що помиляєшся. Я вийду за нього заміж, і день, і ніч думатиму про нього. Запам’ятай мої слова: я кохаю його. Нехай Ева приходить, ха-ха, прости Господи, нехай вона приходить, мені плювати на це з високого дерева. О, я мушу йти звідси геть.

Вона почала спускатись від хатини до стежки, шпарко продріботіла кілька кроків, а тоді, бліда, як смерть, озирнулась і простогнала:

- Ніколи більше не потикайся мені на очі!

ХХV

Жовкне листя, бадилля картоплі стоїть стіною, обліплене цвітом. Знов надійшла пора полювання, я вполював білих куріпок, глухарів і зайців, якось убив орла. Тихе, високе небо, прохолодні ночі, сила-силенна гучних і приємних звуків у лісі та в полі. Величний, миролюбний світ опочивав…

- Добродій Мак більше не прохопився й словом про тих двох гагарок, що я вбив,- сказав я лікареві.

- Подякуйте за це Едварді,- відповів він.- Я знаю, бо чув, як вона за вас заступилась.

- Я їй не дякуватиму,- мовив я.

Бабине літо, бабине літо. Стежки лежали посеред цього пожовклого лісу, мов паски, щодня з’являлась якась нова зірка, місяць вигулькував, як тінь,- золота тінь, що купалася в сріблі…

- Бог з тобою, Ево, виходить ти заміжня?

- Хіба ти не знав?

- Ні, не знав.

Вона мовчки стисла мою руку.

- Бог з тобою, дитино, що ж нам робити?

- Що ти хочеш. Може, ти ще не поїдеш і я радітиму, поки ти будеш тут.

- Ні, Ево.

- Так, так, тільки поки ти будеш тут!

Вона безпорадно дивиться вдалечінь і весь час стискає мою руку.

- Ні, Ево, йди! Назавжди!

І минають ночі, й настають дні. Це вже третій день після тієї розмови. Ева несе дорогою якусь ношу. Скільки то дров переносило за літо це дівча з лісу додому!

- Поклади, Ево, додолу свою ношу й дай мені глянути, чи й досі твої очі блакитні?

Її очі були червоні.

- Ну ж, Ево, всміхнися знов! Я більше не опиратимусь, я твій, я твій…

Вечір. Ева співає, слухаю той спів, і мене охоплює жага.

- Ти сьогодні співаєш, Ево?

- Так, від радості.

А що вона менша за мене зростом, то, злегка підстрибнувши, дістає до моєї шиї.

- Ево, які в тебе подряпані руки! Господи, як це ти їх подряпала?

- То нічого.

Її обличчя дуже дивно світиться.

- Ево, ти говорила з добродієм Маком?

- Один раз.

- Що ж він сказав, і що сказала ти?

- Він дуже на нас в’ївся, змушує мого чоловіка день і ніч гнути спину на пристані, та й мені накидає всякої роботи. Він загадав мені чоловічу роботу.

- Чого він так чинить?

Ева потуплює очі в землю.

- Чого він так чинить, Ево?

- Бо я кохаю тебе.

- Та звідки він про це дізнався?

- Я сама йому сказала.

Мовчання.

- Дай Боже, Ево, щоб він не дуже в’їдався в