Читати книгу - "Пан, Батіг Гамсун"

Я не беру тієї хустки, і вона потуплює очі в землю й стрясає головою.

- Хустка?- питаю, скривившись від гніву й подиву.- А в мене є куртка, можу позичити. Мені вона не потрібна, однак я її комусь віддам, тож спокійнісінько можете взяти. Якась рибачка забере її з дорогою душею.

Я бачив, як напружено вона ловила мої слова, з якою надією до них прислухалась, що аж забула закрити рота й зробилась негарною. Вона стоїть із хусткою в руках з білою шовковою хусткою, знятою з шиї. Я й собі стягаю з себе куртку.

- Ради Бога, вдягніться!- скрикує вона.- Не робіть цього! Невже ви так гніваєтесь на мене? О, Господи, та вдягніться! Ви змокнете до рубця!

Я вдягнув куртку.

- Куди ви йдете?- глухо спитав я.

- Так… нікуди… Не розумію, як ви могли зняти з себе куртку…

- А де ваш барон сьогодні?- питав я далі.- Навряд щоб у таку негоду граф був на морі…

- Ґлане, я тільки хотіла вам дещо сказати…

Я перебиваю її:

- Чи можна вас попросити переказати вітання герцогові?

Ми дивимось одне на одного. Я стою, готовий скільки завгодно її перебивати, нехай тільки вона відкриє рота. Врешті-решт на її обличчі з’являється вираз страждання, я відводжу очі вбік і мовлю:

- Відверто кажучи, панно Едвардо, дайте ви тому принцові одкоша. Який з нього для вас чоловік? Будьте певні, що всі ці дні він ходить і роздумує, чи брати йому вас заміж чи ні, а це вам ні до чого.

- Годі, не будемо про це говорити, добре? Ґлане, я думала про вас, ви здатні з себе зняти куртку задля когось іншого й змокнути до рубця. Я йду до вас…

Я знизую плечима й кажу:

- Замість себе пропоную вам лікаря. Що ви проти нього маєте? Чоловік у розповні літ, тямущий. Подумайте про це.

- Послухайте мене хоч хвилинку…

- Вдома мене чекає Езоп, мій пес.- Я зняв кашкет, уклонився їй і знов сказав: - Вітаю вас, кралечко!

Потім я рушив з місця.

Вона перейшла на крик:

- О, не край мого серця! Я прийшла сьогодні до тебе, ось тут я тебе виглядала і всміхнулась, коли ти з’явився. Вчора я мало не збожеволіла, бо всі мої думки були про одне, світ мені йшов обертом, а я все думала про тебе. Сьогодні я сиділа в кімнаті, коли це зайшов якийсь чоловік, я, не глянувши на нього, знала, хто то такий. “Вчора я провеслував чверть милі,” - сказав він. “І ви не стомились?!- спитала я. “О, страшенно стомився ще й понатирав на долонях пухирі,” - ошелешено сказав він. Я подумала: “Ти ба, чим він переймався!” За якусь мить він сказав: “Цієї ночі я чув під своїми вікнами якийсь шепіт, ваша покоївка і один з ваших прикажчиків вели між собою інтимну розмову”. “А, вони кохають одне одного”,- відповіла я. “Гаразд, але ж була друга година ночі!” “Ну й що?- спитала я і додала трохи згодом: - Ніч належить їм”. Тоді він підсунув угору свої окуляри в золотій оправі й зауважив: “Але ж, хіба вам не здається, що шептатись посеред ночі непристойно?” Я все ще не підводила очей, і так ми просиділи хвилин з десять. “Може, вам на плечі принести шаль?” - спитав він. “Ні, дякую,” - відповіла я. “І кому дістанеться ваша маленька ручка?” - спитав він. Я не відповіла. Своїми думками я була десь в іншому місці. Він поклав мені на коліна якусь шкатулочку, я відкрила її й побачила, що там лежить шпилька. Вона була з короною, на якій я налічила десять камінців… Ґлане, ось та шпилька, хочеш глянути? Вона геть розтоптана. Йди глянь, як вона розтоптана… “Ну, то що ж мені робити з цією шпилькою?” - спитала я. “Вона вам буде за оздобу,” - відповів він. Але я простягнула йому ту шпильку назад і сказала: “Дайте мені спокій, я думаю про іншого”. “Про кого іншого?” - спитав він. “Про одного мисливця,- відповіла я.- Він подарував мені на згадку тільки дві чудові пір’їни, але заберіть свою шпильку”. Однак він не схотів її брати. Отоді я вперше подивилась на нього - його очі проймали наскрізь. “Я не візьму шпильки назад, робіть з нею, що завгодно, хоч і розтовчіть,” - сказав він. Я підвелася, поклала шпильку додолу й наступила на неї підбором. Це сталось сьогодні вранці… Чотири години я не знаходила собі місця від чекання, а по обіді подалася з дому. Він перестрів мене на дорозі. “Куди це ви?” - спитав. “До Ґлана,- відповіла я,- хочу його попросити, щоб не забував мене…” Я чекала тебе тут з першої години, стояла під деревом і бачила, як ти йшов: ти був, наче бог. Я любила твою поставу, твою бороду і твої плечі, все в тобі я любила… Тепер тобі не терпиться, ти пориваєшся йти, аби тільки йти, я тобі байдужа, ти на мене не дивишся…

Я стояв. А коли вона замовкла, пішов далі. Знесилений з розпуки, я всміхався, моє серце закам’яніло.

- А й справді,- мовив я і знов зупинився.- Ви ж хотіли щось мені сказати?

Цей глум відштовхнув її від мене.

- Я хотіла вам щось сказати? Та я ж уже сказала! Хіба ви не чули? Ні, нема чого. Мені більше нічого вам сказати.

Її голос якось чудно здригається, але це не бере мене за живе.

ХХIV

Наступного ранку я виходжу на двір і застаю біля своєї хатини Едварду.

За ніч я все зважив і зробив свій вибір Е, ні, навіщо мені далі піддаватися засліпленню цією примхливою істотою, якоюсь там рибачкою, неотесаним дівчам? Хіба не надовгий час засіло її ім’я в моєму серці й виссало його? Годі з мене! Я ще, було, подумав, що, мабуть, став їй ближчим саме через вияв своєї байдужості й глуму. О, як дивовижно я взяв її на сміх! Після того, як вона стільки балакала, я спокійно кажу: “А й справді, ви ж хотіли щось мені сказати…”

Вона стояла біля каменю. Була страшенно збуджена й мало не кинулась мені назустріч. Ось вона вже готова була обійняти мене та, заломивши руки, не зрушила з місця. Я доторкнувся до кашкета й мовчки їй вклонився.

- Сьогодні, Ґлане, я хочу переконатися