Читати книгу - "Переплутані почуття , Кетрін Сі"

ОЛІВЕР ДЕВІС 

Я зробив, як наказала мені ця сучка Саманта. Я порвав всі стосунки з Еванджелін. Хоча я навіть не думав, що вона саме так відреагує, так ще й самостійно розкаже все Нейту. Вона вчинила круто й сміливо одночасно. Отримавши добряче по пиці від Нейта я повернувся до Саманти, що сиділа так само в коридорі на дивані. 

– Навіщо приїхала? 

– Хотіла перевірити чи дійсно ти кинув її. 

– Задоволена? – Я ледве стримую себе, щоб не зірватися й накричати на неї. 

– На всі сто відсотків, Олівере! – Встає з дивану й забираю сумочку. – Побачимось ввечері у ресторані, не думай, що виконав всі мої умови. 

– Хіба ти не казала, що видалиш відео, якщо я розійдуся з Лін?! 

– Це було стільки часу тому, що я вже передумала!

– Яка ж ти сука, Саманто! Не забувай, що я також вмію “копати компромат” й бути терплячим!

– Погрожуєш? – Торкається мого обличчя.

– Так. 

– Не раджу тобі цього робити, любчику. 

– Чому? 

На обличчі Саманти з'являється посмішка, яку я чудово знаю. Посмішка переможця. 

– Еванджелін. – Стає навшпиньки, цілує мене у щоку і йде геть. 

Звук її підборів ще якийсь час лунає позаду мене, а я не можу навіть поворухнутися. Як ця сука змогла знайти відео з Еванджелін? Та і як взагалі Лін погодилася знятися у такому відео? Чорт. Якого біса відбувається зараз? Чому Саманта вирішила повернутися саме тоді, коли я почав розуміти свої почуття до іншої? Якийсь дурний закон колишніх, чи що? 

– Ти як? – До мене підходить Нейт. 

– Жити буду. 

– Я зробив так, як ти і сказав. – Віддає запальничку. 

– Вона погодилася? – Киває. – Чудово.. дякую тобі! 

– Ти звісно мій друг, Олівер… та ситуацію з блокнотом я не пробачу тобі так швидко. 

– Розумію. 

– Будемо на зв'язку. – Стукає мене кулаком в плече і йде до аудиторії. 

Будучи поруч з Нейтом, Лін хоча б трохи буде в безпеці. Сподіваюся я правильно вчинив у цій ситуацій. Краще поки що віддалитися від дівчини й по тихому прибрати ​те відео. 

17 ГРУДНЯ 

ЕВАНДЖЕЛІН 

Ще один ранок без батьків. Вчора ввечері ми поговорили лише п'ять хвилин і я зрозуміла наскільки сильно звикла, що батьки поруч. Мені важко бути без них. Мені не шість років, та я досі не можу бути довго без батьків. В мене проблеми з сепарацією? Якщо я вирішу переїхати від них, то наскільки мені буде важко це зробити? На сімдесят відсотків? Хоча, можливо й на всі вісімдесят. 

Сьогодні в мене екзамен о десятій ранку і потім я вільна. Ми домовилися з Нейтом та іншими зустрітися в тій самій кав'ярні, куди ходили вчора. Мені сподобалося проводити час разом з ними. 

Залишилося дев'ять днів до Різдва, а отже, сьогодні день нашої з Джуді традиції. Кожного року ми робимо одна одній подарунки власними руками і даруємо за дев'ять днів до Різдва. Чому саме дев'ять днів? А я і сама не знаю, це Джуді так вирішила, а я погодилася. На саме Різдво ми так само даруємо подарунки, але вже більш “вагомі”. Це була дитяча забавка з року в рік допоки ми не зрозуміли, що це стало нашої традицією. Дивною, та такою приємною. 

Цього року я зробила для Джуді милі заколки для волосся із бантиками білого та червоного кольорів. 

Відчуття полегшення після здачі екзамену не зрівняти ні з яким іншим. Відчуття ніби з моїх плечей впав стотонний груз і я нарешті можу вдихнути на повні груди. Джуді на цей раз закінчила раніше й чекала на мене в коридорі. 

– Ти так швидко вирішила всі задачі, – Кажу я, коли ми зустрілися. 

– Математика мені легко дається.

– Заздрю. Я і математика стоїмо в різних рядах, – Посміхаюся.

– Мій батько математик, це все його гени. 

Батько Джуді ніколи не дозволяв їй прогулювати уроки математики. Дівчина не любить математику, проте добре знає. 

– Навіть не віриться, що вже кінець року.. Відчуття ніби ми тільки вчора святкували початок цього року. 

– Час плине настільки швидко, що ми навіть не встигаємо зрозуміти, яка пора року за вікном. 

– І чому так відбувається?

– Чому? Бо ми дорослішаємо. У дитинстві завжди хотіли швидше вирости і от, тепер жаліємося, що час надто швидко плине. 

– В мене мурахи від твоєї промови, – Обіймаю сама себе і це виглядає смішно. – Нам краще поспішати, якщо хочемо встигнути до кав'ярні вчасно! 

– Точно. 

Наше місце зустрічі знаходиться в декількох кварталах від коледжу і я навіть здивована, що в мене майже “під носом” знаходиться така затишна кав'ярня про яку я не знала. 

Сама кав'ярня ховається на вузенькій брукованій вуличці, світячись теплим світлом крізь великі вікна, прикрашені вінками з ялинкових гілок і червоними стрічками. Двері, обрамлені гірляндами, запрошують увійти у світ затишку й аромату свіжозвареної кави та імбирного печива. Чи не дивовижно? Всередині панує м'яке мерехтіння святкових вогників, що оповивають дерев'яні балки стелі. В центрі кімнати стоїть маленька, але пишна ялинка, прикрашена золотими кульками та мініатюрними філіжанками, а під нею — акуратно складені подарунки у червоно-зелених обгортках.

На полицях — керамічні янголятка та будиночки, схожі на пряникові. Зі старенького грамофона лунає джазова версія різдвяних класиків, додаючи атмосфері ностальгії. Столики прикриті лляними серветками, а на кожному — свічка у скляному ліхтарику, що випромінює м'яке світло.

Запах кориці, гарячого шоколаду та апельсинових цукатів ніжно огортає відвідувачів, а бариста з усмішкою малює на капучино крихітні сніжинки. Тут час ніби сповільнюється, і кожен ковток кави наповнений магією зимових свят. Це просто рай для людини, яка обожнюю Різдво. І цей рай був захований від мене стільки часу. 

Коли ми з Джуді прийшли, то побачили за столиком лише Логана та Мейсі.