Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

До зали раптово увірвався страж, його обличчя було смертельно блідим, а дихання важким, ніби він щойно пробіг чималу відстань. Він зупинився перед архієпископом, намагаючись зібрати слова, але жах у його очах говорив більше, ніж будь-які слова.

— Ваша святість! — вигукнув страж, ледве стримуючи тремтіння у голосі. — Мисливець просить вашої уваги... Він виглядає так, ніби пекло вирвалося на волю. Його обличчя... там немає обличчя, тільки страх і жах. Щось жахливе сталося!

Архієпископ Лоран, тримаючись за груди, виглядав змученим, але, почувши слова стража, знайшов у собі сили підняти голову.

— Запроси його негайно! — вигукнув Лоран, його голос хоч і був ослабленим, але все ще звучав владно.

Двері залу відчинилися, і до приміщення увійшов мисливець, який, здавалося, приніс із собою атмосферу жаху. Його одяг був порваний і забруднений, а на обличчі застиг вираз невимовного страху. Він зупинився перед архієпископом, ледь стоячи на ногах, і раптом впав на коліна.

— Мою сім'ю... — захрипів він, його голос був розірваний емоціями, які важко було стримати. — Мою сім'ю вбили... Дім знищили... Село розгромили! — Сльози текли його обличчям, але слова не припиняли литися. — Це було... це було щось неймовірне... щось нелюдське...

Лоран схилив голову, спробувавши заспокоїти себе, але його обличчя зблідло ще більше.

— Що саме сталося? Хто це зробив? — запитав він, нахилившись вперед, ніби сподіваючись, що це лише кошмар, який от-от розвіється.

Мисливець підняв голову, його очі були наповнені жахом.

— Демон! — викрикнув він, його голос пролунав, як грім у тиші. — Великий жахливий олень! Його роги сяяли, а його очі... очі горіли червоним вогнем. Він розтоптав все на своєму шляху! Він знищив село Рогрів, вирізав усіх, кого знайшов!

В залі запала напружена тиша. Кожен присутній відчув, як повітря стало важким, а слова мисливця, немов удар дзвону, розкочувалися у їхніх головах. Навіть ті, хто раніше сумнівався у таких історіях, тепер не могли приховати страху.

Холідей, склавши руки за спиною, зробив крок уперед. Його холодний, раціональний голос прорізав напружену тишу залу:

— Великий демонічний олень — це без сумніву справа рук демонів. Тільки їхня магія могла створити таке створіння. Якщо не вжити заходів, ми ризикуємо побачити ще більше подібних жахіть.

Архієпископ Лоран, все ще тримаючись за груди, підняв руку і, зібравши всі свої сили, вигукнув:

— Немає часу на зволікання! Вирушайте в ті землі і знайдіть цих демонів! Зупиніть їх, поки вони не принесли ще більшого зла!

— Я піду! — впевнено заявив паладін Сейв, виступаючи вперед. Його погляд був наповнений рішучістю, а рука вже лягла на руків'я меча.

— Люціус, ти також вирушай із ним! — наказав Лоран, його голос був безапеляційним.

Люціус, який стояв поруч, скрипнув зубами. Його погляд затьмарився, а кулаки стислися. Він глянув на архієпископа з болем у очах.

— Але ж я тільки повернувся з завдання! — вигукнув Люціус, його голос був повний благання. — Дайте мені побути з сім'єю хоч трохи! Вони чекають на мене!

Лоран, піднявши голову, пильно подивився на Люціуса. У його погляді читалася не тільки суворість, а й біль.

— Люціус, не забувай свою клятву! Ти служиш не тільки сім'ї, а й людству! — вигукнув він, нагадуючи про обітницю, яку Люціус дав багато років тому.

Люціус важко зітхнув, його плечі поникли. Він зрозумів, що сперечатися марно.

— Я також приєднаюся до них, — холодно і водночас із цікавістю сказав Холідей. — Демонічний олень — це щось новеньке. Я б не проти дослідити його природу... хоча б уламки того, що від нього залишиться.

Сейв кивнув, повертаючись до Люціуса.

— Що скажеш, Люціус? Ти ж знаєш, що краще нас із тобою ніхто не впорається.

Люціус підняв голову, його погляд зустрівся з поглядом архієпископа. Він зрозумів, що вибору в нього немає.

— Добре, — зрештою відповів він. — Я піду. Але після цього... я повернуся до своєї сім'ї. Це моя остання місія... принаймні на деякий час.

Лоран кивнув, дозволяючи цій умові.

— Тоді вирушайте. І нехай Небеса вас бережуть! — сказав архієпископ, піднімаючи руку на знак благословення.

Виходячи з цитаделі, Люціус виглядав задумливо. Його кроки були впевненими, але внутрішньо він відчував змішання емоцій — тривога за завдання, бажання повернутися додому і думки про тих, кого він мав залишити знову.

На вході він зупинив одного зі стражів, який вартував біля воріт.

— Ти знаєш Елея, хлопця, що навчається на небесного лицаря? — запитав Люціус, його голос звучав впевнено, але з нотками втоми.

Страж усміхнувся, очевидно, зрозумівши, про кого йдеться.

— Та хтож його не знає! — відповів він із легким сміхом. — Завжди знайдеться, що сказати, хоч би яка ситуація була. Хлопець балакучий, але старанний.

Люціус ледь помітно кивнув.

— Добре. Йди до нього і скажи, що у нас нове завдання. Хай готується, я хочу бачити його готовим до світанку.

Страж, прийнявши наказ, одразу пішов виконувати доручення, а Люціус, важко зітхнувши, попрямував додому. Він знав, що місія, яку вони починали, буде небезпечною, але внутрішньо сподівався, що цей раз усе пройде без зайвих втрат.

Дорогою його думки знову поверталися до сім'ї. Арнестія, яку він тільки-но врятував, і Адалінда з Мербусом, що завжди чекали на нього, були для нього теплим промінчиком світла у світі, де панували хаос і темрява.

«Я мушу зробити це заради них, заради всіх,» — подумав Люціус, стискаючи руків’я меча, що висів у нього на поясі.

Люціус крокував до свого дому, відчуваючи тягар на плечах. Розуміння, що він знову залишить сім’ю, змушувало серце стискатися. Він зупинився перед дверима, вдихнув глибоко, наче готуючи себе до цієї розмови. Зайшовши всередину, він почув сміх і голоси, що лунили з кухні. Цей звук завжди надавав йому відчуття спокою, але цього разу він викликав біль.