Читати книгу - "Забудь-річка"

Дитину по-циганському примотали хусткою до мами, і вона мирно сопла усю дорогу, заколисана морозяним повітрям. От яка насправді може бути користь від дружби народів, про яку торочать совіти.

Степан, як був, у сорочці вийшов за поріг і примружився під сліпучим зимовим сонцем.

— Твої?

— Мої, — несамохіть розплився у посмішці Святослав. — Софія і Марійка.

Йому було приємно похвалитися родиною перед старим приятелем, що не мав іще господині.

— А я — Степан, — схилив голову у поклоні господар, і раптом ляснув себе по лобі. — А що ж це я вас на вулиці тримаю!? Прошу до господи.

Він легко підважив обома руками клумаки і першим рушив до хати, гостинно притримавши двері, щоб не зачинилися бува. Святослав підбадьорливо обійняв дружину і так двійкою, а точніше трійкою — з малою Марічкою на перев’язу — вони посунули слідом.

У хаті було тепло. У хаті було затишно. У хаті пахло хлібом та молоком. А ще у хаті була Степанова мати — пані Марта. Гуцулка родом з Косівщини, вона не поспішала виявляти емоцій — у гірських селах взагалі з пересторогою ставляться до людей «з долини». А проте, коли роздивилася на грудях гості хустку з дитиною, куди й поділася та пересторога! У лічені секунди ґаздиня вже допомагала розповивати, причитати та метушитися, як це заведено у жінок. Мама добре загорнула в дорогу малу, так що зараз від її шкіри піднімалася легенька пара. Святослав не міг відвести погляду від дитячого тіла, такого несподівано щемкого поруч із зашкарублими руками пані Марти, й водночас важливого та великого настільки, що воно змогло перетворитися на центр всесвіту, початок нового світотворення, розставивши по місцях усіх та усе у підпорядкованому їй відтепер світові.

Степан поруч голосно видихнув, теж вражений побаченим маленьким дивом.

— Не трусіт мороз на дитя. Не бачите сь? — насварилася на них пані Марта своєю неповторною гуцульською говіркою. — Йдіть собі, аж ми упораємо си.

— Ідемо вже. Не сваріть си! — миролюбно парирував Степан.

Ставши ґаздою після загиблого тата, він по-синівськи корився маминому авторитету, але на правах старшого у родині чоловіка вже дозволяв собі робити м’які зауваги. І мати поважала це його право.

Чоловіки вийшли до сіней.

— Ну як ви?

Степан дістав цигарки — де тільки взяв? — і пригостив приятеля.

— Та! — Святослав прикурив, випустив велику димову хмару і одразу зізнався. — Проситися ми приїхали. У Бережанах холод, базари не працюють, у склепах крім сухої риби ніц не знайдеш. А Софійці треба малу годувати. Молоко треба. Я бігаю, немов скажений пес, але яка зара робота? Візьміть моїх до весни. Я відплачу. А ні, то відпрацюю.

Степан по-дружньому обійняв його за плечі:

— Та ну! Не кремпуй си. Щось вигадаємо.

Щоб не задимити сіни, вони трохи одсунули двері на двір.

— А що там у місті? Як совєти хазяйнують?

— Хазяйнують, — гірко посміхнувся Святослав. — Файне слово... Вони так хазяйнують, що люде — хто куди. Як хто має німецьких родичів — то найпєнкнєйше. Бо виписують їм паспорти фольксдойчів, і тю-тю. До фатерлянду. Кажуть, там і робота є, і гроші на перший час дають. То тепер за довідку про німецьких родичів золото платять. За паспортами черги. Усі ж інші, як оце ми — на село.

— А поляки?

Польських сіл в околиці було небагато.

— А поляки чекають що скоро прилетять «сікорки» і розбомблять москалів.

«Сікорками» на честь Владіслава Сікорскі, прем’єра в еміграції, тут називали міфічні польські літаки, які буцімто стоять у Лондоні, чекаючи на свій час.

— «Сікорки»... — задумливо простягнув Степан. — Коли німці підійшли до Варшави, вони тогди іншої співали. Маршалек Смігли! Герой! Варшаву не здасть. А пан маршалек усі літаки забрав до Бресту, жеби свою дупу прикрити. І месершміти нас, як кошенят беззахисних, ганяли...

— Що, синку, помогли тобі твої ляхи? — жартівливо штовхнув приятеля у плече Святослав.

Обидва розсміялися. Жарт був зрозумілий тільки бережанським гімназистам. А також тим, хто знав, що польський маршал і головнокомандувач Едвард Ридз-Смігли, на якого поляки покладали стільки сподівань, свого часу закінчив Бережанську гімназію, і на честь цього непересічного факту вона навіть носила його ім’я. Звичайно, лише до минулої осені, коли перетворилася на просту і безіменну радянську школу.

— Поляки мают оптимізм. Як Едвард Смігли не поміг, то Владіслав Сікорскі допоможе точно. Най я тільки пригадаю, чим вони си відрізняют.

— А москалі тим часом вивозять їх до Казахстану.

Степан тільки рукою махнув. Після вбивства батька він втратив до поляків будь-які сентименти — якщо б навіть колись і мав їх.

— Але найгірше, що не тільки їх. Павло... пам’ятаєш Павла? Ну, той, комсорг, що ми з ним у Недзюлки були. Він каже, що Цуга заарештували.

— Цуга? — як і всі гімназисти, Шагута добре пам’ятав колоритного Йогана Зугаєвича фон Доліва. — Та кинь. Він же українець.

— Отож. І здається, це — перша ластівка.

— Що ж їм такого Цуг зробив?

Святослав знизав плечима:

— Павло каже — рознарядка. План по арештах. Стільки-то селян. Стільки-то інтелігентів. Поляків. Українців. Як скажуть. А кого саме — то вже тут підбирають.

— Мо’ й подумали, що німець.

— Так з німцями ж тепер дружба. Фройндшафт.

Двері до хати відсунулися і до сіней визирнула, як завжди, сувора на обличчя пані Марта.

— Ідіт вже до хати. Ой і накурили ж! Най вас качка копне! — вона помахала долонею, символічно відганяючи дим, і швиденько причинила двері.

Степан ретельно затоптав недопалки.

— Давай про арешти в хаті говорити не будемо. Потім якось.

— То звісно.

— І про твоїх я сам скажу. Мама не будуть проти, але я краще знаю, як їй сказати.

Ну а за дверима на чоловіків вже чекав щедро накритий стіл. Софійка у кутку годувала маля.

— Беріт бануш, — пригощала міського гостя пані Марта. — В нас зараз молоко не забирают, то ми як тамті хлопи влітку на полонині — і сир варимо, і п’ємо, а воно доїться і доїться. Двійко корів восени отелилося. Молока, вершків, сметани — хіба с ми двоє подужаємо?

Святослав тільки руками розвів:

— Ну, як ці совіти таке роблять? Отут —