Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Протираю свої невиспані очі. Сон на годинки три — це точно не для мене. Почуваю себе, ніби п'яним. У голові гуде, перед очима пливе. Ще й дівчата сміються й додають дискомфорту... Ну, як дівчата... Дівчина. Марфуша. Реготушка ще та! Ліка за нею і сміятися не встигає.

А я не те, що сміятися — думати нормально не встигаю! Тому просто щось кажу, аби сказати, перше, що на язик трапиться, не замислюючись, щоб просто підтримувати розмову. А не розмовляти й не бути тут, а піти спати — не можу. Тут Ліка!

Засинаючи у чужій квартирі я не тільки собі лікті всі обкусав. Я всього себе обкусав! Така на мене напала жалість. Уявляв янгольську дівчинку в обіймах пихатого Даниленка, десь тут — прямо за стінами, й вити хотілось.

Анжеліка так грубо мені відмовила у щирості під час нашого останнього діалогу. Проте я відчув — кривить душею, тут без варіантів! Стверджує, що щаслива, що кохає, а сама... Сама, либонь, терпить Харитона з останніх сил.

З чого я такі висновки зробив? Все просто. Прокинувся від тихих голосів. З'ясувалося, що то на кухні Ліка з Марфою розмовляє. Чому тут опинилася о цій порі сестра Харитона мені згодом пояснили — посварилась із чоловіком. Але про те, чому о такій пізній годині не спиться янголу я так і не збагнув достеменно. Вона сказала, що в душ ходила...

Тепер сиджу напроти ангельського дива та реготушки, котра втекла від чоловіка, та й аналізую. Четверта година. Ніч. Чи ходять о цій порі в душ щасливі люди? Ті, що кохані та кохають. Вірогідно, так. Але, хіба що, разом? Всі інші щасливі сплять, притуляючись до коханих... Тому у мене питання. А де ж Харитон? Його тут і близько не спостерігається. Спить, мабуть, що бабак і сміх Марфушин його не бере! І хоч з одного боку це добре, бо не муляє всім очей своєю позерською мармизою, але з іншого... Відчуваю, що це ще й тому, що не належним чином кохає він Анжеліку... Я б на його місці взагалі очей би не заплющив, знаючи, що у квартирі знаходиться інший чоловік. І, навіть крізь сон, я б не випускав з обіймів свою дружину. А якщо вона б і вирвалась із них — заново б полонив, відшукавши її... Та що там... Я б стороннього чоловіка на ніч не залишив! Принаймні, не тоді коли він один. Ще й розлучений. Харитон що, так сильно мені чи Лікі довіряє?

Ці всі думи мене тепер і пробуджують. Сиджу у компанії дівчат, кавою вмикаю свої мізки й милуюся Лікою.

Зовсім не хочу їхати й знову бути від неї далеко. Ця наша зустріч через роки — не є випадковість. Інтуїція підказує, що не варто втрачати цю дівчину вдруге.

Саме тому намагаюся якось вклинитися в розмову, бо це шанс щось дізнатись про Анжеліку та її життя. Розтлумачити ситуацію... А може, й врятувати її?

На лицаря, звісно, я не тягну, та й Харитон на дракона не схожий — дружину не обсмалює, що порося, вогнем із рота. Та й Ліка наче не в небезпеці. Проте я вважаю своїм обов'язком переконатися, що цей чоловік дійсно гідно та щиро кохає янголя. Я хочу знати, що він дійсно робить її щасливою...

А може я даремно прискіпуюсь? Мало що могло статися, що в душ Ліка пішла. Жіночі дні, нестримне кохання у ліжку... Ну а Харитон... А Харитон може зморився за день язиком молотити абищиці та хизуватися, то й спить тепер і вус не дує, що й оркестром не розбудиш! І хоч оркестру у нас тут нема, але Марфуша теж ще та скрипка Страдіварі. Її сміх чути, ймовірно, на весь район...

Ось знову ця кумедна чорнявка не дає спокою, своїм звучанням:

— Олександре, от скажіть, а ви одружений?

Запитання розганяє сон краще за каву. І ця туди ж? Чому всім так потрібно знати про наявність штампа в моєму паспорті?

— Він розлучений, Марфуш, — раптово відповідає замість мене Ліка.

— А ти звідки знаєш?

— Чула. Ввечері говорили за це. Як же інакше я могла це знати? Я з Олександром тільки вчора познайомилась. Не знала, що у Харитоші є такі товариші зі Львова.

Розумію, що останнє пояснення вона дає навмисно. Так і наголошує, що забула про наш літній роман трирічної давнини. Та Марфа це все одно не помічає.

— Отже, Олександре, ви вільний. І ви можете мені дати рекомендації, що потрібно зробити першочергово після розлучення. Підкажете? — весело щебече чорнявка.

— А які б підказки ви хотіли почути? На кшталт, коли краще заводити нові стосунки, щоб довести колишньому, якою щасливою ви змогли стати й настільки ваш новий чоловік кращий за нього? — відповідаю, дещо кепкуючи. І натиснувши собі туди, де болить...

— Щось таке. До речі, Олександре, а ви знаєте, що можете мені з цим допомогти? Думаю, ви точно той самий "кращий", — здається, пускає мені бісики місцева Клеопатра.

— Марфушо! Ти ще заміжня! — різко окликає її Ліка.

— Знайшлася мені тут, моралістка, — коситься на неї дівчина, заливаючись сміхом — Ти що ж, кумá, свого кýма захищати стала, а мене ні? Ось така ти, подруга?

— Кума? Подруга? А хіба не невістка? — дивуюся словам Марфи. У повний голос. Хоча, хотів подумки... От що означає — недоспав.

— І невістка, і кума, і подруга. Ця дівчинка три в одному для мене, — несподівано проявляє ніжність Марфуша та горнеться до хазяйки дому. — Ось тільки хронологічно було навпаки. Спершу ми просто колегами були. У перукарні одній працювали. Там і подружились. А потім вже й кумами стали. Нікому з інших подруг я не довірила хрестити свого сина, крім неї. А породичалися ми з нею вже на правах кумів. На хрестинах Дані мій брат це золотко і помітив.