Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Час промайнув непомітно. Я дивлюся на годинник і не вірю, що провела з Олівером цілих п’ять годин. А ще не вірю, що пропустила кілька дзвінків від тата і тепер існує реальний ризик, що він подасть мене у розшук.

— Олівере, мені треба додому, — кажу, паралельно друкуючи тату повідомлення з обіцянкою, що скоро повернуся. 

— Це був натяк, що тобі нудно, чи ти дійсно маєш їхати? — його голос звучить розслаблено, але очі уважно стежать за моєю реакцією.

— Це благання про допомогу, — сміюся.

Олівер хмикає і складає на купу брудний посуд. Досі не вірю, що все це з’їв! Для мене цієї їжі вистачило б на цілий тиждень. 

— Гаразд, — витирає пальці серветкою. — Якщо треба, то їдемо.

Ми виходимо на вулицю. Місто вже поволі загортається у сутінки. Тут темнішає дуже швидко. Не встигнеш прокинутися, як над головою вмикають ліхтарі. Олівер відчиняє для мене дверцята, а коли я сідаю, дістає з заднього сидіння колючий плед та кидає його мені на ноги. 

— Доставлю тебе з підвищеним комфортом, — підморгує.

— Як мило з твого боку. 

Дорога проходить в дивній, але затишній тиші. Я краєм ока спостерігаю за Олівером. На короткі миті його обличчя освітлюється спалахами ліхтарів, підкреслюючи вольовий профіль. Його щелепа трохи напружена, а брови іноді ледь змикаються, ніби він продовжує вести якісь свої внутрішні суперечки. Я намагаюся не надто довго дивитися, щоб не видати свого інтересу, але відвести очі майже неможливо.

Машина зупиняється за кілька будинків від потрібного. Олівер відкидається на спинку крісла та повертає голову у мій бік.

— Готово!

— Чому тут? — цікавлюся, навіть не приховуючи здивування.

— Тут простіше розвернутися. 

— А… я ж бо вже подумала, що ти просто боїшся натрапити на очі моєму тату.

Він голосно видихає. Я потрапила точно в ціль.

— Гаразд. Це теж. Навіщо зайві очі? — його посмішка ледве помітна. — Я вчинив розумно. Думав, ти оціниш.

— Боягузливо, хочеш сказати? — скептично вигинаю брову.

— Називай як завгодно, — він дивиться на мене з явним гумором в очах. 

— Та годі. Невже ти думаєш, що тато слідкує за рухом автівок у радіусі кілометра від дому?

— Повір, так буде краще, — знімає руки з керма. — І, звісно, не тому, що я його боюся. Просто…

— Ти таки боїшся! Я відчуваю, як від однієї згадки про нього у тебе підвищився пульс.

— Повір, не він причина мого пришвидшеного серцебиття, — промовляє це з натяком. Яке ж щастя, що у салоні темно, і йому не видно, як у мене спалахують вуха. 

— Що ж тоді? Передозування знеболювальним? — сміюся.

Олівер хитає головою, а коли відкриває рота, щоб відповісти, у моїй кишені знову дзвонить мобільний. 

— Тобі краще поспішати, — зітхає. — Дорогу знайдеш? 

— Так.

Я відстібую ремінь безпеки та відкриваю дверцята. 

— Алісо! — Олівер ловить мене за край куртки. — Ти ж не ображаєшся?

— За що? 

— Ну… за те, що я не провів тебе до дверей, — дорогою він розгубив всю свою напускну впевненість й тепер скидається на розгубленого підлітка. 

— О, звісно ні! — дарую йому свою найчарівнішу посмішку. —  Інакше це було б занадто інтимно та обов’язково закінчилося б поцілунком.

На спектр емоцій, які калейдоскопом змінюються на його обличчі, я готова дивитися вічно. 

— Може, я таки… — мнеться.

— Зустрінемось на тренуванні! — кидаю й відразу біжу вулицею.

Погляд Олівера проводжає мене до острівця світла. І лише потім його автівка рушає та зникає за поворотом.