Книги Українською Мовою » 💛 Езотерика » Світован. Штудії під небесним шатром 📚 - Українською

Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Світован. Штудії під небесним шатром" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: 💛 Езотерика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 55
Перейти на сторінку:
має смерти. Тіло тих, хто любить, смертне, а любов — ні… Ти не хвора. Хоча ні, ти прекрасно хвора. Таким мали б заздрити всі здорові… Йди з Богом і люби так, як каже серце…

Залишився один чоловік, хлопчакуватий, сміхотливий, що досі намагався всіх веселити, і тепер, коли розійшлися, не знав, як себе природно вести.

— Ти, виджу, не хворий, — обізвався до нього старий, — але чесно висидів цілий день. І заслужив вечерю з нами.

Чоловік, хіхікнувши, перехилився за колоду і дістав клунки. Їх залишили хворі як віддарунок. Тут же він став розкладати прості селянські продукти. Світован кинув у мочило волову шкуру і розгатив гребельку. Скинув і замочив сорочку. Сам ступив у воду босоніж і вмився до пояса. По його похиленій спині, по очах, занурених у себе, я зрозумів, що був утомлений, як ніколи. Здавалося, він уже не має сил на бесіду, проте гостя слухав дуже уважно.

— Я не хворий, факт, — жваво говорив той, — зате хворий мій дараб, мій наділ під горою Гранкою. Родить добре там лише камінь, гори каменю збираю кожної ярі і кожної осені. Плугами вже орати мені не хочуть — лемеші гнуться, як бляха. Дванчастою мотикою бухаю кам'яницю. Копаю і плачу. А покинути не можу — вище в землі спрятані мої дідо і няньо. Вони з сього жили, а я мучуся. Заклятий терен. Заклятий дзвоном…

— Яким дзвоном?

— Церковним. Во врем'я оно, як говориться, була на плішині Гранки церквиця під дранкою. Вітри її рознесли. Дерево розтягли на загороди, а дзвін, добрий, мідний, залишився. Казали старі людкове, що твар Марії-Терезії була на ньому вибита. Дзвін хопилися стягнути волами в діл. І пробили підземну яму. Волів вирятували кіньми, а дзвін потав. До рана затягнуло його глеєм. Якраз посеред моєї парцели… Молодь цірить зуби — не розказуйте, діду, казки. А я знаю, що дзвін там. Чую його. Буває, після денної труднації задрімаю, як заєць, під бузиною і чую: «Гу-у-у…гу-у-у…» Прохоплюся — де? І ні звуку. А він, знаю, там… нудиться, тривожить грунт… Звиняйте, що я з такими фіґлями до вас прибився. Ви людей гоїте, може, знаєте щось зарадне і для землі…

— Посутньо кажеш, хлопе, — відповів старий. — Людське тіло із землі ліплене. Лишайся ночувати, а завтра обзоримо твоє кам'яне поле.

— Дякую файно, та я домашній челядник, у чужині не ночую. Збіжу собі холодком.

Він пояснив, як знайти його обійстя, і пірнув у темінь.

Нічна тиша замкнулася над нами. Місячні промені прямовисно впиралися в Ільків горб, ніби ссали ранню росу. Було тихо й спокійно. Я довго не важився порушити цей устояний мир згаслого дня.

— Як гадаєте, той чоловік справді чує щось? Цей знак надійний, що дзвін там?

— Знаків немає. Ми самі їх вигадуємо і прочитуємо. Але дзвін може бути в землі.

— Багато було сьогодні хворих, — сказав я, щоб якось закрити провислу тему.

— Хворих? Не знаю… Часом мені здається, що лише хворий може бути направду здоровим…

— Але здоровими хочуть бути всі.

— Так. Бо здоровля — то свобода. Здоровля і віра — найбільші дві свободи.

— А що тоді найбільша несвобода? — запитав я.

— Гріх, — притишено сказав він.

Тоді я ще не був готовий це зрозуміти. Але продовжив розпити.

— А як ті люди так дружно зібралися? Звідки вони знали, що ви готові прийняти їх?

— Волова шкура їм се звідомила.

— Яким чином?

— Дуже простим: шерстинки з неї стекли потічком у долину, і сільські жони, які полощуть цуря, вгледіли їх. Не пошлю ж я сорокою звістку, правда? Мушу обходитися тим, що є… Та ходімо вже до сну. Ми нині заслужили його.

Я теж підвівся. Я вже починав звикати до його нехитрої філософії: «Ніщо в сьому світі не дається просто так, усе треба заслужити». З синього зошита.

«Що світ — те і я»

Я бачив, коли він, помолившись, лягає, і чув, як засинає, — вмить, як велика птиця, тихо склавши натруджені крила і склепивши цупкі, неначе берестяні, повіки. Але ніколи не бачив, як і коли він встає. Після пробудження я завжди заставав його вже на ногах. І тепер, після втомливого дня, довгого спання не було й мені.

— Вставай, день хоче бути! — гукнув він знадвору. — Вся живина Божа давно вже клопочеться.

На підвіконні в мисочці лежали ягоди, лискучі, як під лаком. Наші з ним улюблені чорні дикі черешні, подзьобані птицями. Нічого в світі немає солодшого. Я вмився, і ми сіли до снідання, ним приготованого, — кисляк із накришеними огірками, редькою, кропом, зубком часнику і краплиною олії. І хліб. Ми найчастіше цим снідали. Або токаном-мамалигою з тим же кисляком. Добре, коли була ще й бринза.

Волова шкура знову була перекинута через жердину, з неї цяпала в траву вода.

— Лічниця сушиться? — запитав я. Просто, щоб зужити одне з його слів. Вони смакували мені не менше, ніж його страви.

— Ай. Бо хворота, як усяка біда, липне — нараз не оддереш. А так прополощеться квасною водою, прокалиться на сонці… У нинішніх шпиталях це називають смішним словом — «дезінфекція». В давнину було простіше. На воротах лічниць, напханих болем, писалося: «В ім'я Господа вхід смерті заборонений!» Але думаймо про днешній день. Ми вчора щось пообіцяли тому газді кам'яного поля.

— Так. Цікавий дядько.

— Еге, не торішнього літа чоловік. Наспівав нам і про липове клиння, і про білу березу. Ну що ж, тіло сите — ноги в руки.

І ми рушили, збиваючи важкі, як ртуть, роси. Пустилися порожнем. Я спитав, чи не вкраяти на дорогу хоч хліба.

— Хліб нас сам найде, — кинув він не обертаючись.

Простори довкола розляглися так широко, так привільно, що очам було мало, кортіло спивати їх грудьми. Як у тій пісні співається: «Верховино, світку ти наш!» Зелене безмежжя ряхтіло в ясноті молодого дня. Гори гойдалися в легкій імлі, як кінські гриви. Вітерець, пронизаний променями, котив обабоки сиві габи папоротей. Дух і серце спирав огром дзвінкої просторіні, і дзвеніла в тобі радість злуки з цією неземною благодаттю.

«Ся краса вхопила моє серце», — сказав би чоловік, що йшов мовчки попереду. Помалу починав я осягати його напучування: «Виходь щодня в мандри. Диво само не прийде. Диво простору, відкритої природи, коли твоє тіло рідниться з усією землею, повітрям, світлом, водою, вогнем і всім земним населенням».

Ми йшли ледь наміченим пішником у папоротях по пояс. Поки не вперлися в розпуття двох вівчарських плаїв. «Там, де дорога чихає», — казав учора Микула, котрий мав

1 ... 21 22 23 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світован. Штудії під небесним шатром», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Світован. Штудії під небесним шатром"