Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Дамір 

Ми йшли повільно, ніби нікуди не поспішали, хоча обидва знали — ця ніч не нескінченна. Пісок ще зберігав денне тепло, але повітря вже було свіже, з морською сіллю на кінчику кожного подиху. Міла тримала мене за руку, і в тому було щось… заспокійливе. Просте. Наче світ нарешті вийшов на потрібну частоту. 

Над нами розсипались зорі. Справжні, чіткі, такі, що видно тільки далеко від міста. Я глянув угору — і мовчки показав рукою: 

— Оце — Віз. А ось тут мала бути Полярна зірка, якщо не плутаю. 

Міла засміялась тихо, як хвиля, що торкає берег. 

— Ти ще й в астрономії розбираєшся? 

— Ні, але зараз хочу знати все, що тільки можна. 

Вона мовчала, але її погляд був тепліший за будь-яку відповідь. І цього було досить. 

Ми наближались до корпусу. Його вікна світилися тьмяно, десь у кімнатах ще горіло світло — хтось читав, хтось шепотівся перед сном. Міла озирнулась, наче не хотіла повертатися ще, наче хотіла вкрасти ще кілька хвилин цієї ночі. 

Я зупинився. 

— Знаєш… я не чекав, що ця зміна стане чимось особливим. Я просто втікав. Від батька, від очікувань, від себе. А тут… — я подивився на неї, і вона вже знала, що я скажу. 

— Тут знайшов щось інше? — тихо промовила вона. 

— Тут знайшов тебе. 

Вона не відповіла. Просто зробила крок ближче і сперлась лобом мені в плече. Я обійняв її однією рукою, дивлячись поверх її волосся на небо, яке розсипалось мільйоном мовчазних зізнань. 

Було спокійно. І якось правильно. 

— Добраніч, — прошепотіла вона. 

— Добраніч, Міло, — сказав я, і не відпускав її ще кілька секунд. 

Бо іноді, щоб щось почалось, треба просто вчасно не відпустити.