Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

Стежка, якою йшли Івар і його загін, петляла між стовбурами дерев крізь вологе повітря, що пахло димом і свіжою зеленню. Полонені були попереду, під охороною. Ті, хто міг іти, тримались купи, перемовляючись пошепки. Ті, хто не міг — їхали верхи, спираючись на плечі тих, хто ще тримався.

Загін Івара замикали. Івар, Хвітсерк, Хартлесс, Кавет і Арес йшли поруч, не поспішаючи. Вперше за всі ці дні — без напруження у плечах, без готовності до бою щосекунди. Але це спокійне відчуття було... дивним.

— Це було… якось занадто просто, — першим порушив мовчанку Хвітсерк. — Ніби й бій, ніби й вогонь, а... опору ніхто не чинив. Лише ті, хто випадково потрапив.

— Бо це була не оборона, — озвалася Хартлесс. — Це був склад. І я починаю думати... що вони знали.

Івар кивнув, не зводячи погляду з лісу.

— Можливо, знали. Можливо, дозволили. Але навіть якщо й ні — це викликає тривогу.

— Чому? — запитала Кавет. — Ми перемогли. Звільнили полонених. Знищили запаси. Це — успіх.

— Бо не було головного, — сказав Арес. — Не було короля. Не було Дактаруса. І навіть половини тих, хто зазвичай охороняє такі табори. Це як... порожня клітка.

— Або приманка, — додав Івар.

Усі замовкли. Думали.

— Ти гадаєш, це пастка? — Хартлесс примружилась.

— Ні. Пастка вже б зачинилась. Це... спостереження. Перевірка. Він хотів подивитись, як ми діємо. Спостерігачі були там не просто так. Вони не зупинили. Не втрутились.

— А якщо він сам десь поряд? — прошепотіла Кавет.

— Саме так, — відповів Івар. — Ми завдали удару, але не знаємо, де справжній меч. Ми зробили хід. Він — ще ні.

Хвітсерк підкинув у повітря тріску, зловив і випустив:

— І що, по-твоєму, він тепер робитиме?

Івар не відповів одразу. Лише подивився вперед — туди, де хащі розкривались у бік рівнини, і вдалині вже виднілись сигнальні вежі Рібела.

— Він зробить те, чого ми не чекаємо. Бо тепер він знає, як ми думаємо.

Хартлесс стисла лук.

— А ми?

Івар стиснув руків’я меча:

— А ми почнемо думати на крок уперед.

Вони йшли далі, крізь хащі й тіні. Але тепер кожен крок був частиною нової гри. Де ніхто не знав, з якого краю дошки вийде чорна тура.