Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

День був ясний, повітря — важке від спеки. Сонячні промені відбивались від кованих шоломів варти Комрада, від мокрої бруківки біля воріт, від вікон сторожових веж. Місто жило в напрузі після битви: укріплювались стіни, будувались бійниці, відновлювались внутрішні будівлі. Але ніхто не чекав його.

З лісу, без звуку, без дзвону зброї і без бойового кличу, з’явився вершник.

Високий, у темному плащі, на величезному чорному коні, з короною з кісток на голові та маскою, що відливала вугільною синявою. Він їхав повільно. Один. Без свити, без війська. Лише він — Король Дактарус.

На мурах його помітили майже одразу.

— ВЕРШНИК! ІЗ ЛІСУ! — крикнув дозорець.

Підняли тривогу. Воїни кинулись на позиції. Натягнули тятиви. Навели списи. Арбалети клацнули у бойовій готовності. Над вежею підняли червоний прапор тривоги.

Але вершник не зупинився.

Він під’їхав ближче, до самого підніжжя воріт. Там, де тінь від вежі лягала на курну дорогу, він зліз з коня. І... жбурнув топір убік. Різко, але без злості. Потім підняв руки — знак миру.

— Я хочу говорити, — промовив він важким голосом із чужим, ламаним акцентом. — Я прийшов не з мечем.

Біля воріт здійнявся шепіт. Деякі воїни розгубились. Один із командирів вийшов уперед, напружено тримаючи руку на руків’ї меча.

— Що тобі потрібно?

— Я хочу говорити… з вашим вождем. Вашим... королем. Я не нападатиму. Поки що.

Його слова були тягучими, ніби проходили крізь горло з труднощами. Але не грубі. Не погрозливі. Радше... моторошно спокійні.

Командир переглянувся з іншими. Монстр — головний захисник Комрада, уже стояв біля стіни, спостерігаючи за всім.

— Ми не довіряємо ворогу, — кинув хтось згори.

— Тоді це буде ваша слабкість, — відповів Дактарус. — Я один. А за моєю спиною — ліс. І... усе, що в ньому. Але я прийшов не заради цього. Я прийшов говорити.

Він дивився вгору. Спокійно. Без страху. Його постава була рівна, руки — відкриті. Він знав, що робить. Він розставляв фігури. І одна вже стояла біля самих воріт.

— Ведіть мене. Або стріляйте. Але пам’ятайте — я прийшов першим.

Тиша нависла над Комрадом.

І ніхто ще не здогадувався, що насправді це був не перший хід. А лише... перший жест.

Ворота Комрада відчинялися повільно. Голосно, ніби навіть дерево і метал сумнівались у правильності цього рішення.

Дактарус стояв спокійно. Ні в тілі, ні в погляді — жодного напруження. Коли стулки розійшлись і перед ним відкрилась вулиця міста, він крокнув уперед без жодних вагань.

Два десятки воїнів супроводжували його, списи були спрямовані в його бік, але ніхто не наважувався наблизитись. Він був один, але за його спиною тягнулась тінь цілого лісу. І кожен тут це відчував.

Монстр особисто йшов попереду, ведучи його до будівлі ради. Його постать — масивна, важка — різко контрастувала з граційною й майже котячою ходою Дактаруса. Попри зріст і броню, він рухався як хижак, якому не потрібно поспішати, бо він уже в самісінькому серці загону.

— Місто трималось добре, — промовив Дактарус на ходу, оглядаючи укріплення, бійниці, драбини, балісти. — Ви не такі слабкі, як здавались. Але все ж, слабкі.

— Ми не здавались. Ми були зайняті тим, щоб вижити, — глухо відповів Монстр.

— Дивовижно… — Дактарус подивився на грубо збиті укриття, на кам’яні внутрішні стіни. — Скільки волі. Скільки страху. Страх — гарне паливо. Я завжди поважав страх.

— Менше слів. Ходи швидше, — кинув один зі стражників.

— Навіщо поспішати? — озирнувся Дактарус, зупинившись і глянувши на воїна з легким, майже теплим зацікавленням. — Вам же цікаво, чому я тут.

— Нам цікаво, чому ти ще живий, — буркнув інший.

Дактарус усміхнувся.

— Бо я навчився не бути м’ясом.

Вони підійшли до будівлі ради — кам’яної, укріпленої, з масивними дверима. Стража біля входу трималась жорстко, наче на бенкеті з отруєними келихами.

Усередині, за довгим столом, сиділи командири, старійшини, Хранитель Печаті й сама Агнесса — тимчасова правителька міста після великої різанини. Жінка з сивиною на скронях і очима, в яких досі жила сталь.

Коли Дактарус увійшов, у залі запанувала мертва тиша.

— Ви кликали? — зі сміхом пролунав його голос, коли він зупинився в центрі зали.

Агнесса підвелась.

—Тебе ніхто не кликав.Ти прийшов сам. Без війська. Без умов. Без зброї. Чому?

— Бо… — він зробив паузу, оглядаючи залу, колони, вузькі вікна, спостерігаючи, де стоять воїни і куди спрямовані погляди. — Пора почати говорити, а не палити. Хоча палити, зізнаюсь, мені більше подобається.

— Говори. Але коротко, — сказала Агнесса. — У нас не заведено довго слухати тих, хто топче нашу землю.

Дактарус склав руки за спиною.

— Ви хочете знати, хто ми. Чому ми прийшли з півночі. Чому у нас немає імен, лише маски. Чому ми збираємо людей, наче худобу. Чому я ношу корону з кісток, а не з золота.

Він повільно підійшов до найближчої кам’яної колони, провів по ній долонею, наче відчував вібрацію каменю.

— Ми не з тих, кого творить час. Ми — ті, кого він викидає назовні. Мій народ жив під горами, в темряві. Нас було мало. Ми були ізольовані, забуті. Але ми пам’ятали. Усе: про вас, про землю, про кров. Ми чекали.

— Чекали чого? — запитав один із радників.

— Поки все зміниться. Поки почнете гнити зсередини. І коли час настав, я став тим, хто зібрав усе розрізнене. Я став... першим, хто показав зуби.

— І тому ви напали? — запитала Агнесса. — Щоб нас пожерти?

— Ні. — Він повернувся до неї. — Щоб показати вам, що ви — не центр світу. Що час іде, і ті, кого ви забули, повертаються. Ми не злі. Ми голодні. І сильні. Ми стали тим, ким ви боїтеся стати: правдою без прикрас.

— А навіщо ти тут? — жорстко запитав Монстр. — У тебе є все — армія, сила, страх. Навіщо приходити одному?

Дактарус нахилився вперед, наче роблячи хід на дошці:

— Бо у вас буде вибір. Або ви станете щитом для інших. Або — мостом. Для нас. До нових угідь. До нового врожаю. Я прийшов запропонувати вам це. Стати частиною. Або лягти в основу нового порядку.