Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

— І ти думаєш, ми погодимось? — промовила Агнесса.

— Я думаю… ви захочете вислухати. Бо наступного разу, коли я прийду — я не злізу з коня. Я увійду з усіма. З величезною армією. І тоді ви не почуєте голосу. Лише дзвін сталі і крик мертвих.

Він замовк. У залі — лише дихання. Він подивився на вільний стілець, та ніби в себе вдома пішов до нього, не помічаючи, що охорона намагається його затримати. Ніби в себе вдома.

Тиша в залі ради Комрада стала густішою за дим. Дактарус сидів, склавши руки на грудях, його погляд був спрямований прямо на Агнессу. Вона не відводила очей, хоча все її нутро кричало: «Не довіряй. Не вір.» Але вона знала — істина, якою б не була, дає шанс зрозуміти, як боротися.

Вона зробила крок уперед.

— Ти прийшов не з війною, а з нагадуванням. Ти дав зрозуміти, що це — лише початок. І раз ти тут, Дактарусе, як король свого народу, скажи: хто ви? Що робить вас такими? Чому ваші люди — не як ми?

Дактарус довго мовчав. Ніби підбирав слова якими нагодувати цей натовп. І лише ледь помітно усміхнувся.

— Наш народ… ви називаєте нас варварами. Тваринами. Потворами. Але ми — люди. Просто… інакше влаштовані.

— Продовжуй, — жорстко сказала Агнесса.

Він видихнув, ніби з полегшенням.

— Ми народилися там, де не мало бути життя. Під північними схилами, в горах, які завжди вкриті льодом. Там, де ніч триває місяцями, а сонце — лише міф. Наші предки втекли туди у вигнанні. Ніхто точно не пам’ятає, за що. Хтось каже — ми були прокляті. Інші — що ми відмовились служити старим королям. Але факт один: ми не вмираємо.

Слова впали, як каміння у воду. В залі залунали шепоти.

— Не вмираєте? — перепитав один зі старійшин.

— Від старості — ні. Наш вік… не вимірюється роками. Я жив і правив ще сто років тому. Я вже приходив на ці землі. Був молодшим, дурнішим. Нас вигнали. Ми пішли. Але ми чекали. Бо час — не наш ворог.

Агнесса стиснула перила столу.

— А тепер повернулися. З новими зубами. З кістяними коронами. І з возами, повними мертвих.

— Бо все, що ви думаєте про нас як про легенду, — правда. Казки, які ви шепочете дітям — про людожерів у горах, про тварюк, що вирощують людей як худобу — це все правда. Ми — це.

— Чому? — прошепотіла одна з жінок-радниць. — Чому ви їсте людей?

Дактарус відповів спокійно:

— Бо мусимо. Ми… інакші. Нас не вбивають хвороби. Наші тіла ростуть повільно, але стають міцними. Ми не живемо, як ви. Ми тримаємо силу в крові. В м’ясі. В серцях. Інакше — згасаємо. І не будемо такими великими та могутніми.

Він пройшовся по залі. Не поспішаючи. Без погроз. Але в його ході було все — тяжке величчя, звичка до виживання.

— Коли їжі мало — ми тримаємо полонених. Коли приходить збір — беремо те, що потрібно. Ми не раби голоду. Ми — його діти. Колись ми їли один одного, але час дав нам зрозуміти,  що ззовні, на рівнинах є набагато більше слабшої їжі. Ви боїтеся нас не тому, що ми злі. А тому, що ми — їмо вас.  Ми не ховаємось за законами. Ми живемо, щоб жити.

Агнесса стиснула губи.

— Ти називаєш це чесністю. А я — прокляттям. Але тепер я розумію. Ви не прийшли завойовувати. Ви прийшли… згадати, що були тут. І забрати назад.

Дактарус кивнув.

— Ви називаєте ці землі своїми. Але багато століть тому — вони були нашими. Ми забрали пам’ять, коли нас вигнали. Тепер — повертаємось. Не з помсти. А з… інстинкту.

— Я не прошу пробачення. Не прошу здатися. Я лише хочу, щоб ви знали: ми повернулися. І ми — не міф. Ми — майбутнє, яке ви забули.

У залі запанувала могильна тиша. Ніхто не знаходив слів.

Бо вперше за всю війну, ворог став обличчям давньої правди.

У залі досі висіла важкість, як перед бурею. Слова Дактаруса зависли в повітрі, не даючи дихати. Він говорив про давнє, про кров, про вічне життя, і навіть найстійкіші радники відчували, як усе, у що вони вірили, хитається.

Агнесса зробила крок уперед. Обличчя — кам’яне, голос — сталевий:

— Ти прийшов добровільно. Ми вислухали. Але тепер… ти не підеш. Ми залишимо тебе тут, і ти дізнаєшся, що значить бути полоненим. Без війська. Без влади.

Дактарус не змінив виразу. Не знітився. Тільки кивнув… і ледь посміхнувся.

— Я знав, що ви спробуєте. Це… природно.

— Стража! — крикнула Агнесса. — Взяти. Закувати. Під нагляд.

Два вояки наблизились, крок за кроком. Один тримав кайдани, другий — важкий меч напоготові. Але Дактарус підняв руку.

— Перш ніж ви це зробите… послухайте. Я скажу лише одне. І якщо ви не передумаєте — я здамся.

Агнесса насупилась.

— Говори. В останній раз.

Дактарус випрямився. Його очі стали холодними, а в голосі зникла ввічливість.

— Я прийшов сюди один, так. Але не без наслідків. Поки я тут — ви не чуєте лісу. Не чуєте птахів. Не чуєте вітру. Бо їх більше нема.

Він зробив паузу. Стражники завмерли.

— Поки я тут — вони чекають. У кожному яру, в кожній долині. Не мої люди. Не моє військо. Ті, хто були тут до нас усіх. Ті, що… прокинулись.

— Що ти мелеш? — прошипів один зі стражів.

— Я знаю, що ви думаєте: «візьмемо його, відрубаємо голову — і все скінчиться». Але... я не головний. Я — глашатай. Я стою тут, щоб дати шанс. Бо якщо я не повернусь… далі вже не буде слів. Тільки попіл.

У залі запанувала моторошна тиша. Він говорив це не з погрозою. А як вісник. І всі це відчули.

Агнесса повільно видихнула.

— Ти блефуєш.

— Тоді спробуй. Убий мене. І через декілька годин тут стоятиме те, що навіть ваша історія боялася записати в літописах.

Один із старійшин підскочив:

— Що він має на увазі?! Хто «вони»?!

— Ті, кого ви не бачите. Хто був під землею, поки ви будували храми. Хто пив воду до ваших пращурів. Хто знає, як знищити міста без стін і меча.

Агнесса стояла, стискаючи щелепу. Її пальці побіліли.

— Ти знаєш, що якщо брешеш — загинеш першим.

— Знаю. Але якщо не брешу — ви всі станете останніми.

Минуло ще кілька секунд. Потім вона повернулась до стражів: