Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

— Але, вочевидь, більше, ніж вашим колегам.

— Вони винятково талановиті люди. Але вони... слуги.

— А ви ні.

— Як і ви, найманцю. Мене на цю роботу взяли через досвід у найкращій неліцензованій клініці Тіби й надали чималий обсяг матеріалів для вивчення й підготовки до зустрічі з нашим винятковим пацієнтом. Чорні клініки Тіби — авангард медицини, й навіть у «Хосаці» не підозрюють, що мій авторитет у чорній медицині дозволяє припускати, що ми знайдемо в голові вашого дезертира. Вулиця по-своєму знаходить застосування новим речам, пане Тернер. Мене вже неодноразово наймали для спроби видалення цих нових імплантів. Дещо з маасівської біоелектроніки знайшло свій шлях на ринок. І спроби самовільно імплантувати ці винаходи — цілком логічний етап. Підозрюю, «Маас» ці витоки самі й організували.

— Тоді поясніть мені.

— Не впевнена, чи зможу. — В її голосі чулася несподівана нотка безсилля. — Я казала, що бачила ці речі. Але не казала, що розумію їх. — Вона несподівано підняла руку й торкнулася до шкіри за його завушним софтовим гніздом. — На тлі біочипів ці імпланти приблизно як дерев'яні протези проти міоелектричних кінцівок.

— Але його життю щось загрожує?

— Ох, та ні, — сказала вона й опустила руку. — Не його... — І Тернер почув її кроки до фургона.

Конрой відрядив кур'єра з пакетом софтів, щоби Тернер зміг пілотувати літак, яким доправить Мітчелла до штабу «Хосаки» в Мехіко. Кур'єр виявився жилавим, банькатим і чорним від засмаги дистрофіком, якого Лінч називав Гаррі. Гаррі припедалив дорогою від Тусона на відпісоченому до блиску велосипеді з облисілими позашляховими шинами й кістяно-жовтими шкіряними обмотками на кермі. Лінч перевів його через паркмайданчик. Кур'єр постійно щось мугикав собі під ніс. Його пісня, коли можна так назвати ці звуки, звучала геть чужорідно в таборі, де тиші беззаперечно дотримувалися всі, й нагадувала звуки божевільного радіоприймача, який хаотично перемикався з хвилі на хвилю і дробив попурі зі світової поп-музики останніх двадцяти років несподіваними госпеловими зойками. Велосипед свій Гаррі ніс на попеченому, по-пташиному крихкому плечі.

— Гаррі тобі дещо з Тусона привіз, — сказав Лінч.

— А ви знайомі? — спитав Тернер, дивлячись на нього. — Може, у вас спільні друзі є?

— Це ти про кого?

Тернер витримав його погляд.

— Ти його ім'я знаєш.

— Бо він сказав мені своє сране ім'я, Тернере.

— Моє ім'я Гаррі, — сказав обгорілий. Він скинув велосипед на кущ пустельної трави. Розгублено всміхнувся — показав рідкі покришені зуби. На голому торсі, спітнілому й запилюженому, — низки тонких сталевих ланцюжків із клаптями шкіри, хутра, рогів, жовтуватими гільзами, заполірованими й зношеними мідними монетами без номіналів і крихітним мішечком із м'якої коричневої шкіри.

Тернер оглянув розцяцькований кістлявий торс, простягнув руку, зачепив пальцем кривий уламок якогось хряща на плетеному шнурку:

— А це що в біса таке, Гаррі?

— Єнотів піструн, — сказав Гаррі. — В єнота, бач, кістка з хрящем у піструнчику. Небагато кому про таке відомо.

— Ти мого приятеля Лінча колись уже бачив, Гаррі?

Гаррі кліпнув.

— Він знав паролі. Знав, до кого йти в надзвичайних випадках. Знав, хто керівник. Сказав мені своє ім'я сам. Я тобі тут потрібен, чи можна піти робити свою роботу?

— Іди.

Коли Лінч відійшов на безпечну відстань, Гаррі заходився длубатись у вузлах ремінців на шкіряному мішечку.

— Не треба на нього бикувати, — промовив Гаррі, — він таки молодець. Я його й не помічав, доки він голкострілом мені в потилицю не тицьнув. — На цих словах розв'язав мішечок і обережно запустив усередину пальці.

— Скажи Конрою, що я його крота придушив.

— Перепрошую, кого придушив? — Гаррі витягнув із мішечка складений жовтий блокнотний аркушик із якимось вмістом і передав його Тернеру.

— Лінча. Він Конроїв кріт у команді. Скажи йому.

Тернер розгорнув аркуш і знайшов усередині грубий військовий мікрософт. На аркуші був напис синім чорнилом: «ПОКАЖИ КЛАС, МУДИЛО. ДО ЗУСТРІЧІ В МЕХІКО».

— І треба, щоби я це передав?

— Передай.

— Як скажете.

— Та ти ж, бляха, й сам це знаєш, — сказав Тернер, зім'яв папірець і запхав його Гаррі під ліву пахву.

Гаррі безтурботно й щасливо усміхнувся, і здійнята хвилею тямущість знову осіла, легко, мов якийсь підводний звір, і пірнула в гладке море сонячної байдужості. Тернер подивився йому в очі, в миготливі опалово-жовті зіниці, й побачив там тільки сонце й побиту трасу. Безпала рука піднялась і машинально почухала тижневу щетину.

— Їдь, — сказав Тернер.

Гаррі розвернувся, підняв свій велосипед із чагарів, засопів, сперся на нього й почав пробиратись назад руїнами парковки. Його порвані камуфляжні шорти тріпотіли, а колекція ланцюгів легенько дзвеніла.

З пагорба на двадцятиметровій віддалі свиснув Саткліфф і підняв моток мірної помаранчевої стрічки. Пора розмінувати Мітчеллові посадкову смугу. Працювати починали швидко, поки сонце ще низько, але все одно буде спекотно.

— Отже, — сказала Веббер, — він прилетить.

Вона виплюнула на жовтий кактус згусток коричневого соку. За щокою тримала копенгагенський снаф.

— Шариш, — сказав Тернер. Обоє сиділи на світло-жовтому сланці. Дивились, як Лінч і Нейтан прибирають смугу, яку вони з Саткліффом виклали помаранчевою стрічкою. Стрічка відокремлювала прямокутник чотири на двадцять метрів. Лінч приніс до стрічки відрізок іржавої двотаврової балки й кинув на бетон, наполохавши в чагарях якихось дрібних тваринок.

— Якщо захочуть, побачать стрічку, — кинула Веббер, витираючи губи тильним боком долоні. — Та й заголовки твого ранкового факсу прочитають, якщо захочуть.

— Знаю, — сказав Тернер, — але якщо вони досі не знають, що ми тут, не думаю, що вже й дізнаються. З шосе цього не видно. Він поправив чорну нейлонову кепку, яку дав Рамірес, і натяг довгий козирок аж до самих окулярів. — Ми просто собі тягаємо болванки, які можуть віддавити ногу. З орбіти зовсім непримітно.

— Згодна, — кивнула Веббер. Зморшкувате обличчя в окулярах променилось байдужістю. Зі свого місця він відчував різкий тваринний запах її поту.

— Що ти в біса робиш, Веббер, у вільний від оцього всього час?

— Гадаю, значно більше, ніж ти, бляха-муха. Розводжу собак, скажімо. — Вона дістала з чобота ніж і почала правити об підошву, швидко перевертаючи за кожним разом, ніби мексиканський цирульник, який гострить лезо своєї бритви. — А ще рибалю. Форель ловлю.

— У тебе