Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Я знову побачив у ній жрицю. Не міфічну, а живу. Не ту, що стоїть біля вівтаря - а ту, яка сама і є вівтар.

— А якщо людина не хоче зцілюватися? — запитав я. — Якщо вона звикла до свого болю?

— Тоді я не втручаюся, — спокійно сказала вона. — Тому що не маю права. Кожен іде своїм шляхом. І іноді біль - це те, що людина ще має пройти. Але я буду поруч, якщо одного разу вона захоче інакше.

— Ти кажеш, ніби світ можна змінити зсередини, — сказав я, підносячи до губ остиглу каву. — Але це звучить занадто просто.

Агата м'яко посміхнулася.

— А хто сказав, що істина має бути складною?

Вона зробила паузу.

— В герметизмі є один ключовий принцип. «Що вгорі, те й унизу. Що всередині, те й зовні.»

Світло прожектора обрамляло її, як на сцені, але говорила вона тихо, майже інтимно.

— У цьому - весь сенс магії. Ти не просиш небо. Ти не чекаєш втручання. Ти переходиш усередину себе, щоб змінити те, що здається зовнішнім.

Вона провела пальцями по столу, ніби креслила невидиму вісь.

— Твоя реальність - це проекція твоєї свідомості. Внутрішній хаос створює хаос у подіях. Внутрішня ясність - упорядковує простір.

Аня, притулившись до стіни, дивилася в підлогу, ніби шукала всередині підтвердження. 

— Тому ритуали працюють, — продовжила Агата. Не тому що ти «змушуєш світ», а тому що ти синхронізуєшся з ним. 

— Як налаштування інструмента? — запитав я.

— Саме так. Ти налаштовуєш себе - і світ починає звучати інакше. Немов оркестр, який чекав, поки диригент підніме руки. Ти і є цей диригент. Якщо усвідомлюєш це.

Я подумав про те, як часто ми лаємо «життя» - ніби це хтось зовнішній. А може, це наше дзеркало?

Агата немов прочитала мої думки.

— Жінка, яка забула про себе, починає втрачати все. Жінка, яка згадала, хто вона, навіть у темряві починає світитися - і притягує нову реальність.

— Це і є магія?

— Це і є закон. Внутрішнє визначає зовнішнє. Ти не підлаштовуєшся під життя. Ти твориш його зсередини. Я не завжди жила так, — сказала Агата, і в голосі зазвучав дивний, майже земний сум. — Були роки, коли я жила на автоматі. Ходила на роботу, мовчала, коли хотілося кричати. Кохала того, хто гасив моє світло. І звинувачувала життя.

Ми з Анею мовчали. Слова не були потрібні.

— Тоді я вперше побачила, як працює цей закон. Що вгорі, те й унизу. Що всередині, те й зовні. Мій світ руйнувався - і я звинувачувала обставини. Але всередині... Всередині я давно вже себе зрадила. Мовчала, коли відчувала. Жила, щоб «не розчарувати». Була «зручною», поки не забула, якою була вільною.

Вона зітхнула, і мені здалося, ніби тінь лягла на її обличчя.

— І одного разу я сіла перед дзеркалом. Не магія. Звичайне дзеркало у ванній. І запитала: «Хто ти?» І не змогла відповісти.

Мовчання в студії було густим. Навіть світло стало м'якшим.

— Тоді я зрозуміла: світ не дасть мені любові, поки я сама себе не виберу. Не в теорії. Не на словах. А радикально. Кожною клітиною. Кожним «ні», яке раніше боялася вимовити. Кожним «так», яке відкладала «на потім».

Вона подивилася на мене. В її очах не було пафосу. Тільки чиста, чесна тиша.

— Я не проводила обрядів.  Я почала жити, наче вже та, хто себе любить. І життя почало відгукуватися. З'явилися інші люди. Інша робота. Я знову почула себе.

— Отже, магія - це вибір?

— Магія - це позиція. Ти або центр свого світу,

або об'єкт у чужому сценарії. А щойно ти повертаєш собі центр - світ починає обертатися по-іншому. Люди уявляють магію як щось театральне, — сказала Агата, поправляючи кулон на шиї. — Свічки, заклинання, повний місяць... Але справжня магія - тихіша.

Вона провела рукою по повітрю, ніби стирала щось зайве.

— Магія починається вранці, коли ти не хапаєшся за телефон, а спочатку слухаєш, що з тобою. Коли заварюєш чай із наміром - не просто пити, а заземлитися. Коли прибираєшся не тому що треба, а тому що хочеш очистити і себе. Коли одягаєш сукню, не щоб сподобатися, а щоб згадати, яка ти.

Я дивився на неї і розумів: вона не грала. Вона жила в цьому.

— Ти хочеш сказати, що кожна жінка може це робити?

— Уже робить. Просто не усвідомлює. Жінка - за природою жриця. Кожна її дія може бути магічною, якщо вона робить це з собою, для себе і заради себе.

Аня тихо кивнула. Напевно, вона впізнавала в цьому себе.

— Наприклад, — продовжила Агата, — коли ти запалюєш свічку і кажеш: «Я дозволяю собі відчувати». Це не заклинання. Це - дозвіл. Ти не просиш у світу. Ти повертаєш собі право бути живою. А коли жінка живе усвідомлено - простір починає вирівнюватися. Чоловіки поруч дорослішають. Випадкові люди йдуть. Гроші приходять. Це не магія. Це природний відгук.

Я раптом зрозумів: ми все життя шукаємо складні рішення. А сила - у простому. У тому, що поруч. І в тому, щоб нарешті бути із собою чесним.

Агата сиділа прямо, руки на колінах, погляд - кудись крізь час.

— Після того, як... - вона на секунду замовкла, — я віддала силу, щоб врятувати коханого…

Я вже чув про те рішення. Про ту жертву. Про те, що відтоді вона не могла мати дітей. Але вперше чув це без легенди. Просто - як хвору, живу правду.

— Після цього я спорожніла. Жоден ритуал не працював. Сни мовчали. Сила - пішла. А разом із нею - відчуття себе.

Вона не плакала. Але голос був прозорим, ніби тримався на тонкій грані.

— Тоді я зробила те, що мені колись радила моя мама. Я набрала ванну з солоною водою. Справжньою - з морської солі та сліз. Вимкнула світло. І лягла у воду, як у порожнечу. Без наміру, без прохання, без слів.

У студії було так тихо, що чутно було, як за вікнами дихає ніч.

— Я лежала і дозволяла собі нічого не знати. Не бути сильною. Не бути відьмою. Не бути «особливою». Просто бути. Зламаною. Живою. Жінкою.

— Що сталося потім? — тихо запитала Аня.