Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

– Ай… ай… ай…

– Що сталося? – Вадим одразу підскочив до мене.

– Нічого. Все гаразд… Просто сережка зачепилася. Зараз відчеплю.

Кілька хвилин я боролася з тією зрадливою прикрасою, але безрезультатно. Вадим спостерігав за всім із ледь прихованою усмішкою.

– І скільки часу ви ще будете мучитися, перш ніж попросите допомогу?

– Не знаю, – зніяковіло відповіла я. Було ніяково просити, але, схоже, сама я з цим би не впоралась, принаймні без шкоди для свого вуха.

– Добре. Можете не просити – я й сам допоможу.

Він зробив кілька кроків, обережно нахилився до мене й потягнувся до сережки. Його пальці ковзнули по моїй шиї, дихання було зовсім поруч. Я застигла. Незручно. Надто близько.

"Будь ласка... давай швидше..."

І, звісно, Максим мусив з’явитися саме в цей момент.

– Здається, я не вчасно, – тихо, але з погано прихованою злістю в голосі мовив він.

Я інстинктивно спробувала відступити від Вадима, але сережка все ще тримала мене, ніби пастка. Я зойкнула й мимоволі знову наблизилася до нього.

Максим різко підскочив і схопив Вадима за руку – ту саму, що досі тримала мою сережку.

– Ай!.. Відпусти!..

Нитка не витримала і раптом обірвалася. Я нарешті змогла відступити, але вухо боліло. Коли я доторкнулася до нього, на пальцях залишились червоні краплі. Проте ніхто на це не звернув уваги – Максим уже тримав Вадима за комір і тряс його, наче грушу.

– Це не те, що ти подумав, – неоригінально спробував виправдатись Вадим.

– Я довго терпів твої нахабні залицяння до Аліси… Мій терпець урвався!

– Максим, досить! Відпусти Вадима! – крикнула я. Уся ситуація здавалася абсурдною. Те, що він побачив, справді виглядало двозначно, але це не привід кидатися на людей. Вадим не заслужив такого.

Максим обернувся до мене. В очах – злість і щось ще… страшніше.

– Ти його захищаєш?

– Нічого не сталося, – я намагалася говорити спокійно. – Ми просто збиралися повечеряти разом…

Але закінчити мені не дали. Слова «з тобою» так і лишилися на кінчику язика.

Максим з силою відштовхнув Вадима. Той впав на підлогу, а я інстинктивно кинулася до нього перевірити чи він в порядку.

– Ти що твориш?! – закричала я. – Це вже занадто!

– Ні. Це ти що твориш? Він тижнями залицяється до тебе, а ти… навіть не ігноруєш. Ти приймаєш це. Посміхаєшся. Спілкуєшся. А я стою збоку, чекаю… це не можливо більше терпіти. Ти повинна зараз вирішити – ти зі мною чи ні!

– Що?..

– То ви що, близько знайомі? – недоречно вліз Вадим.

– Помовч! – одночасно гаркнули ми з Максимом.

– О, концерт за заявками, – пробурмотів він, швидко прикривши рот рукою. – Мовчу… мовчу, все, я табуретка в кутку, не звертайте уваги...

І справді, він буквально притулився до стіни, ніби сподіваючись злитися з інтер’єром.

– Про що ти взагалі говориш? – я не впізнавала Максима. – Подивись, як ти себе поводиш. Ми навіть не в стосунках, а ти вже поводишся як власник. А що буде, якщо ми справді почнемо зустрічатись? Будеш бити кожного, хто на мене не так подивиться?

– Якщо доведеться – так!

Я мимоволі озирнулася на Вадима.

– Ее... ні, ні, не дивився на мене. Я ще хочу пожити.

– Помовч, – втомлено сказала я, а тоді знову повернула голову до Максима. Я дивилася на нього і не впізнавала...

«Нам обом варто заспокоїтися...»

– Тобі краще піти…

– Як скажеш.

Він рвучко розвернувся й вийшов, лишивши за собою важке повітря, запах гніву і розбиті очікування.