Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

Якийсь час я стояла в повній тиші й дивилась йому вслід. І тільки потім згадала, що, власне, я тут не сама.

Я озирнулася — Вадим досі сидів під стіною, тихий і напружений, мов миша під віником. Не ворухнувся, не зронив ані звуку — ніби боявся, що варто йому лише дихнути голосніше, як негайно потрапить під гарячу руку.

"Дивний..."

– Я піду додому, – тихо мовила я й рушила до виходу.

– Пробачте… Це я винен, – озвався він мені вслід.

Я зупинилася, напівобернулася до нього:

– Ні. Тут немає твоєї провини. Але… будь ласка, нікому не кажи, що тут сьогодні сталося. Я б не хотіла, аби про мене пліткували.

– Звісно. Я — могила, – серйозно відповів він. І виглядав він настільки щиро стурбованим, що я й повірила.

– Тоді я піду. А ти, якщо можеш, здай ключ від офісу охоронцю на першому поверсі.

– Без проблем. Все буде зроблено.

– Дякую.

Я більше не сказала ні слова — просто вийшла.

Думки роєм метушилися в голові.

«І як до такого дійшло?.. Цей вечір не мав так закінчитися...»

Звісно, Максим був неправий. Але і я теж була надто різкою в своїх словах...

«Треба було спокійніше… не гарячкувати…»

«Що ж мені тепер робити?..»

У таких роздумах я дісталася першого поверху — й тільки тоді усвідомила, що забула свою сумку. Зітхнула. Довелося повертатися.

І те, що почула, коли зайшла в офіс, просто-таки вибило ґрунт з-під ніг. Вадим говорив по телефону, сидячи спиною до мене і активно обговорював все, що тільки що сталося.

""Що за чорт!"

– Так, так… Вони повністю розсварилися!

– …

– Та не кричи ти так, це вийшло випадково!

– …

– Кажу ж — випадково! Я ж не знав, що вони давно знайомі. Та ще й симпатизують одне одному. І, здається, вже давно.

– …

– Ну, не знаю, що тепер робити. Може, з Максимом поговорю, поясню все…

– …

– Та не все-все! Просто скажу, що між мною й Алісою нічого не було й бути не могло. Може, допоможе…

– …

– Добре, бувай, дядьку.

Він поклав слухавку й глибоко зітхнув:

– Сподіваюся, вийде все виправити… Не хочу потім усе життя себе гризти через чуже зруйноване щастя…

Він крутнувся на стільці, і буквально застиг коли побачив мене на порозі офісу.

– Ооо… Алісо Миколаївно… ви щось забули? – пробубонів він, намагаючись виглядати невимушено. Дарма старався.

Я не відповіла, лише так само пильно дивилася на нього схрестивши руки на грудях. Та думаю, з мого виразу обличчя він все чудово зрозумів і без слів.

– І багато ви чули?.. – несміливо уточнив він.

– Достатньо.

– Ну… Тут таке діло…

– Розповідай. Усе. – Мій голос міг би заморозити чайник у момент закипання. Я не збиралася йому давати і шансу аби втекти чи обдурити мене.

І те, що він розповів одночасно і збісило, і розсмішило мене.  Виявилося, що мій любий бос вирішив… одружити мене. Бо, бачте, я, на його думку, занадто нещасна, а мені вже давно пора «влаштувати особисте життя».

Він помітив, як Максим на мене дивиться. А ще — як я іноді на нього зиркаю. І вирішив допомогти нашому коханню «розквітнути». Саме він попросив свого племінничка трохи позалицятися до мене, щоб викликати в Максима ревнощі й підштовхнути його до рішучих дій.

От тільки вони звісно не могли знати, що ми давно знайомі, що у нас давня історія, і що все зовсім не так просто, як між двома незнайомими людьми. Хоча, навіть якби ми були незнайомі, у мене були великі сумніви щодо їхнього плану.

– Ми просто хотіли допомогти… Ну, більше мій дядько, а я… я просто не зміг йому відмовити… Ви не будете сваритися?

– Ні.

– Чесно?.. – І очі такі великі-великі, як в того оленяти.

– Чесно, – відповіла я з хижою посмішкою. – Просто закопаю тебе в лісочку під деревцем і на тому все.

- А ви кровожерлива...

– Ага. Тому краще не дратуй мене.

– Я все виправлю. Поговорю з Максимом…

– Ні. – Зупинила я його. – Навіть не думай. І дядькові своєму передай: ще одне втручання — і я звільняюсь. Зрозуміло?

– Зрозуміло, – понуро пробурмотів він.

– А тепер… бувай. – Я взяла свою сумку й вийшла з офісу.

Я вже думала про те, що робити далі... Мені варто було все пояснити Максиму... і перепросити... та я не була впевнена як це зробити...

Двері ліфта відчинилися — і там стояв він... Мій Максим... Весь скуйовджений, з шаленим блиском в очах. Він кілька секунд мовчки невідривно дивився на мене, а я на нього.

– Алісо Миколаївно! Ви ще не поїхали? – вигукнув Вадим десь за спиною.